Розділ 18

Тиша після удару.

Катерина йшла сходами вниз, і це було найогидніше: усе навколо лишалося звичним. Бруднувата плитка біля ліфта. Запах кави з коридору. Чужі голоси - легкі, смішливі - такі, ніби в когось не щойно розвалився світ.

А в неї - розвалився.

Не гучно. Не красиво. Не так, як у кіно, де кричать, кидають речі, ламають двері.

У неї все відбувалося тихо - наче хтось обережно викрутив зсередини гайку, яка тримала її тіло. І тепер вона трималась… просто тому, що ще не впала.                               

 В голові ще звучало:

“Забирайся. Я не тримаю зрадників.”

Вона не розуміла - як це взагалі могло статися.

Витік. Логін. Фотографія.

Вона ж… вона ж просто стажувалась.

Вона ж сиділа над таблицями, рахувала маршрути, виправляла помилки, боялась переплутати кому в листі. Вона не могла навіть уявити, як виглядає той "пакет керівництва", про який говорив Артур: “нижня межа інвестора”. І раптом - її логін “винен”.

Як?

Чому саме я?

Чому це фото?

Фото з Ганною і тим чоловіком - незнайомим, але з таким виразом обличчя, ніби він має право сидіти навпроти чужого життя. Ніби він і є той, хто вирішує.

І ще гірше - Вадим.

Його погляд. Його голос, рівний і холодний.  Його відступ назад, коли вона хотіла торкнутися руки його, щоб достукатися.      

Його “поспішили”.

Наче між ними було щось тимчасове. Наче її можна стерти, як чернетку.

Катерина ковтнула - і відчула, що ковтає не повітря, а образу. Гірку, таку, що дряпає з середини.

Вона пройшла повз Карину.

Карина підняла очі  і відвела погляд першою.

З тієї дрібної людської обережності, коли здається, що якщо не дивитися - то це не станеться з тобою. Ніби Катерина тепер була… плямою в цій будівлі. Ніби її треба обійти, щоб не забруднитися.         

Катерина нічого не сказала.

Бо слова залишилися там - у кабінеті: між папкою, фотографією і холодним голосом, який без пауз визначив,  що вона зрадниця.    

Вона підійшла до свого робочого столу. Забрала свої речі , їх було небагато.

Кілька паперів. Блокнот. Ручка. І дивне відчуття, що навіть її місце на стільці тепер “не її”.      

На вулиці повітря було свіже, але вона вдихала коротко - уривками, як після бігу.

Серце билося так, ніби намагалося довести їй щось просте:

ти жива, ти жива, ти жива.

Телефон у кишені завібрував.

“Вадим Кирилович”.        

Вона подивилася на екран. Вона не взяла слухавку.

Не тому, що горда.

А тому, що всередині ще горіло: “Забирайся”.

І від цього спогаду так боляче… Та й…

Що ти скажеш людині, яка вже вирішила?

Що ти невинна?

Що ти знайшла маму?

Що ти не зраджувала?

Він не почув цього, коли вона стояла перед ним - жива, поруч, з правдою на губах.

То чому почує в телефоні?

Катерина щосили стиснула телефон,  і натиснула червону кнопку. Потім набрала інший номер.