Розділ 16

День, який почався нормально.

Тиждень був тихо-щасливий. Катерина ловила себе на тому, що усміхається без причини — і лякалася цього, як людина, яка не звикла до легкості у своєму житті. 

Вадим поруч став іншим. Не “м’якшим” — ні. Він просто перестав тримати дистанцію як броню.

В офісі вони були обережні. Короткі дотики “випадково” — пальці на долоні, рука біля спини, швидкий погляд через скло.

Але після роботи… після роботи він ніби дозволяв собі бути живим.

Після роботи вони йшли парком ввечері. Місто вже втратило денний шум, лишилась музика міста і листя.

— Ти завжди така зібрана, — сказав Вадим.

—Завжди, бо якщо я розсиплюсь — мене ніхто не збере, — відповіла Катерина, і сама здивувалась, що сказала це вголос.

Він зупинився, подивився на неї так, ніби вперше побачив не “стажерку”, а дівчину, яка вміє стояти на ногах навіть тоді, коли земля під ними тріскає.

— Я збирати не вмію, — сказав він тихо. — Я вмію тримати.

І саме в цей момент пішов дощ —  теплий дощ, який ламає плани.

Катерина засміялася — коротко, щиро. Сміх зірвався, як блискавка.

— Ну супер. Звісно дощ,  бо без нього ніяк.

Вадим нахилився до її обличчя, ніби хотів сказати щось ще… але замість слів — торкнувся губами.

Спочатку обережно.  Як перевірка -- чи можна.А потім її пальці самі вплелися йому в комір. І в цю секундувсе стало простим: вона не хоче думати. Вона хоче його.

— Катю… — видихнув він.

— Не говори, — прошепотіла вона. — Просто… не говори.

Вадим кивнув і поцілував ще раз. Вже без стриманості. Вони побігли до машини, сміючись, мокрі, як діти.

У салоні  стало тихо.       

Дощ барабанив по даху, але це було десь далеко - не про них.

Вадим провів рукою по її щоках — прибрав пасмо, мокре від дощу. Катерина дивилась на нього так, ніби в світі залишилися тільки його очі.

І потім він поцілував її знову — глибше, голодніше, так, що у неї затрусилися пальці, і вона сама потягнулася  до нього.

Далі не було ні правил, ні розумних рішень. Було тільки те , як їх тягне одне до одного - без пояснень, без пауз, без шансів «зупинитися вчасно».

Коли все нарешті стихло, у машині  знову стало чути дощ — рівний, дрібний, майже спокійний, ніби він тут ні до чого.

Вадим сидів нерухомо кілька секунд, дивлячись у лобове скло. Потім повільно видихнув і почав застібати сорочку — не поспішаючи, з тією ж зосередженістю, з якою він зазвичай підписував угоди.

Катерина підтягнула блузку на плечі й поправила ремінь на талії. Волосся прилипало до шиї, щоки палали. Вона дивилася кудись убік — на краплі, що бігли по склу, на темний двір, на власні руки… тільки не на нього.

Ніби боялася, що якщо підніме очі — він побачить усе. Не бажання. Не сором. А те, що було гірше за все це разом: як легко вона йому віддала себе — не тілом, а довірою.

Вадим повернув голову.

— Подивись на мене, — тихо сказав він.

Катерина ледь хитнула головою.

— Не зараз.

Він замовк. І це мовчання було не холодним — обережним. Наче він теж відчув: вони переступили межу, після якої вже не вийде “як раніше”.

Вадим простягнув руку й кінчиками пальців торкнувся її зап’ястка — легко, без тиску.

— Добре, — сказав майже шепотом.

Вона все ще не дивилась йому в очі, але пальці самі знайшли його долоню — і стиснули, ніби це було єдине, що не давало їй зірватися.

Вадим нахилився й поцілував її в скроню — коротко, ніжно, так, ніби ставив крапку, яку насправді хотів зробити початком.

— Завтра ти знову скажеш, що це було  “просто”? — тихо запитав він.

Катерина видихнула й нарешті дозволила собі слабку усмішку.

— А ти завтра знову зробиш вигляд, що в тебе все під контролем?

Його погляд потемнів.

— Ні, Катю. Після всього, що між нами, я вже не хочу робити вигляд. 

Катерина почервоніла — не від сорому. Від того дивного щастя, коли тебе хочуть не заради гри, а тому що ти — це ти.

— Ти ж сам сказав, що не вмієш грати, — прошепотіла вона. — От і не грай.

Він усміхнувся одним кутиком.

— Я і не збираюсь.

Вона видихнула:

-- Добре. Але без наказів.

-- Спробую.

Катерина фиркнула:

-- ого. Директор пробує.

він гахилився ближче:

-- Не дражни мене , Катю.

І поцілував її ще раз - уже спокійно, як обіцянку.

А вранці Катерина йшла на стажування трохи сонна, з тим теплом у грудях, яке не хочеться називати словом “кохання”, бо страшно злякати.

Телефон дзенькнув. Повідомлення від Вадима:

“Сніданок. Не сперечайся. Візьмеш і з’їси - і мені буде спокійніше".

Вона всміхнулася.

І тут же подумала: от же… командир.  А потім піймала себе на тому, що їй подобається, коли він так.