Розділ 16

День, який почався нормально.

Тиждень був тихо-щасливий. Катерина дедалі частіше ловила себе на тому, що усміхається просто так, без жодної видимої причини - і миттєво лякалася цього почуття, як людина, яка просто не звикла до легкості й безтурботності у своєму житті.

Вадим поруч із нею теж став іншим. Не «м’якшим» - ні, його характер не змінився. Він просто перестав повсякчас тримати дистанцію як непробивну залізну броню.

В офісі вони були  максимально обережні. Дозволяли собі лише короткі, нібито випадкові дотики - мимохідь пальці на долоні біля кавомашини, рука, що ледь торкнулася спини у дверях, швидкий, пронизливий погляд через прозоре скло перегородки.  

Але після роботи… після роботи він ніби нарешті дозволяв собі дихати на повні груди й бути по-справжньому живим.  

Того вечора вони йшли затишним парком. Місто вже втратило свій  денний шум, і навколо панувала лише спокійна вечірня музика вулиць та шелест листя.

— Ти завжди така зібрана, Катю, - зауважив Вадим, дивлячись на її профіль.

—Завжди. Бо якщо я бодай колись розсиплюсь - мене просто нікому буде збирати, - тихо відповіла Катерина й сама здивувалася тому, що так легко озвучила свій найбільший страх вголос.   

Він зупинився, подивився на неї так, ніби вперше побачив не “стажерку”, а дівчину, яка вміє стояти на ногах навіть тоді, коли земля під ними тріскає.

— Я збирати не вмію, - сказав він тихо, майже інтимно. - Але я вмію тримати.  

І саме в цей момент з неба хлинув дощ - рясна, тепла травнева злива, яка миттєво ламає будь-які людські плани. Катерина коротко, щиро засміялася. Цей сміх зірвався з її губ, як раптова блискавка. 

— Ну супер! Звісно, дощ. Бо без нього в нас ніяк не обходиться. 

Вадим нахилився до її обличчя, ніби хотів сказати щось важливе… але замість будь-яких слів - просто торкнувся її губ своїми. 

Спочатку це було обережно, майже невагомо. Як м’яка перевірка - чи можна, чи вона дозволить. А потім її пальці самі собою відчайдушно вплелися в комір його пальта. І в цю єдину секунду все стало занадто простим: вона більше не хотіла думати. Вона просто хотіла його.

— Катю… - глухо видихнув він у її губи.

— Не говори, - прошепотіла вона, заплющуючи очі. - Будь ласка, просто не говори нічого

Вадим коротко кивнув і поцілував її знову. Цього разу - уже без жодної стриманості. Вони побігли крізь стіну води до його машини, сміючись і промокаючи до нитки, наче діти. 

У салоні  стало тихо. Дощ гучно барабанив по даху, але цей шум залишався десь далеко - він був зовсім не про них.

Вадим повільно провів долонею по її щоках, прибираючи мокре від дощу пасмо волосся. Катерина дивилася на нього так, ніби в усьому всесвіті залишилися тільки ці темні, глибокі очі.

І потім він поцілував її знову. Глибше, голодніше, так, що в неї затремтіли пальці, і вона сама, втрачаючи контроль, потягнулася йому назустріч. Далі не було ні встановлених правил, ні розумних  рішень. Було тільки те шалене почуття, з яким їх тягнуло одне до одного - без зайвих пояснень, без пауз, без найменшого шансу «зупинитися вчасно».

Коли все нарешті стихло, у машині знову стало чітко чути дощ - рівний, дрібний, майже заспокійливий, ніби він був тут зовсім ні до чого.

Вадим деякий час сидів нерухомо, рівно дивлячись перед собою крізь лобове скло. Потім повільно, глибоко видихнув і почав застібати ґудзики сорочки - без поспіху. 

Катерина мовчки підтягнула блузку на плечі й тремтячими пальцями поправила ремінь на талії. Волосся неприємно прилипало до шиї, а щоки пашіли гарячим вогнем. Вона дивилася кудись убік - на краплі, що швидко бігли по склу, на темний нічний двір, на власні долоні… тільки не на нього.

Ніби панічно боялася, що якщо підніме очі - він миттєво побачить усе. Не просто хвилинне бажання чи ніяковий сором. А те, що було набагато гіршим за все це разом узяте, що як легко вона щойно віддала йому себе - навіть не тілом, а своєю беззахисною довірою. 

Вадим повернув голову.

— Подивись на мене, - тихо попросив він.

Катерина ледь хитнула головою.

— Не зараз.

Він замовк. І це раптове мовчання не було холодним - воно було максимально обережним. Наче він теж чітко відчув, що  вони щойно переступили ту невидиму межу, після якої вже ніколи не вийде вдати, що все як раніше. 

Вадим простягнув руку й кінчиками пальців ледь торкнувся її зап’ястка - ніжно, без жодного тиску.

— Добре, - сказав майже шепотом.

Вона все ще не дивилася йому в очі, але її пальці самі знайшли його велику долоню - і міцно стиснули її, ніби це була єдина опора, яка не давала їй остаточно зірватися в прірву.

Вадим нахилився й трепетно поцілував її в скроню - коротко, так, ніби цим поцілунком ставив крапку, яку насправді всім серцем хотів зробити початком.

— Завтра ти знову скажеш мені при зустрічі, що все це було «просто випадковістю»? - тихо запитав він, притискаючись щокою до її волосся.

Катерина важко видихнула й нарешті дозволила собі слабку, але щиру усмішку.

— А ти завтра знову зробиш вигляд, що в тебе все під контролем?

Його погляд потемнів.

— Ні, Катю. Після всього, що відбувається  між нами, я більше не хочу нічого вдавати.

Щоки Катерини спалахнули - і цього разу зовсім не від сорому. А від того дивного, щемкого щастя, коли тебе хочуть не заради чергової офісної гри,а  просто тому, що ти - це ти.

— Ти ж сам колись сказав, що абсолютно не вмієш грати, - прошепотіла вона, повертаючись до нього обличчям. - От і не грай.

Він усміхнувся одним кутиком губ. 

— Я і не збираюсь.

Вона видихнула:

-- Добре. Але без наказів.

-- Спробую.

Катерина фиркнула.

--Ого. Сам пан директор обіцяє спробувати.

Він нахилився ще ближче, обпалюючи її диханням:

-- Не дражни мене , Катю.

І поцілував її ще раз - уже спокійно, впевнено, як німу, але надійну обіцянку.