Розділ 15

Те, що здається дрібницею.

Денис не вважав себе поганою людиною. Він вважав себе людиною, якій одного разу занадто сподобався ризик.

Так буває: перша перемога здається доказом, що ти контролюєш світ. А потім світ ставить підпис під твоїм програшем.

Він пам’ятав той вечір до дрібниць — не тому, що це було важливо, а тому, що це було початком приниження, яке повторювалося щотижня.

«Ти ж математик, ти ж порахуєш» — сказали йому, як він вважав тоді, друзі. 

Він не порахував.

І тепер цифри приходили до нього в повідомленнях, дзвінках і холодних усмішках.

З відсотками.

Денис зайшов до кабінету без стуку. Олексій Громов стояв біля панорамного вікна. Місто під ним виглядало спокійним, ніби всі тут люди — просто точки, а не життя.

— Сідай, Денисе. — сказав Громов.

— Я ненадовго.

— Це вже буду вирішувати я.

Денис відчув власну безпорадність.

— У тебе прострочення. Три тижні.

— Я пам’ятаю.

— Ні. Ти не пам’ятаєш. Бо якби пам’ятав — ти б уже щось зробив.

Денис стиснув щелепу.

— Чого ти хочеш?

— Дисбалансу у вашій компанії.

— Конкретніше.

Громов спокійно обернувся і сказав: 

— Витоку. Невеликого. Достатнього, щоб у вас  “зверху” занервували і почали рвати один одного за комірці.

— Я не маю прямого доступу до стратегічних блоків. Мені не настільки довіряють.

— Ти маєш доступ до процесу.

Громов дістав телефон, перегорнув щось без поспіху.

— У вас є стажерка. Катерина Волинська.

Денис завмер. Це ім’я прозвучало як вказівник “сюди”.

— І що?

— Нічого. Просто цікаво, як швидко нові люди отримують доступи і можуть залишати “сліди” в системі.

— Вона ні до чого. Вона просто стажер. 

— От і зроби так, щоб стала “до чого”.

— Ти хочеш, щоб я її підставив?

— Я хочу, щоб витік не вів до тебе. Бо ти мені ще знадобишся живим для інших справ. 

— Вона не в курсі?

— Не в курсі. І не повинна бути.

Громов підійшов ближче, не підвищуючи голосу — це було найгірше.

— Ти не руйнуєш життя. Ти створюєш шум. Стажери — ідеальний фон. Помилки. Недогледів куратор. “Не туди зайшла”. Таке трапляється в великих компаніях.

Денис ковтнув.

— Вона нормальна… навіщо її тягнути в це? Дай мені трохи більше часу і я знайду інший шлях. 

— Ти що, закохався? Керівник закохався. Замісник закохався. Чарівна якась дівчина.

Денис промовчав.

— Це бізнес, Денисе. Або ти це робиш, або ми з тобою говоримо в іншій площині. І повір — тобі не сподобається, в якій саме.

— Ти не чіпаєш її особисто, — глухо сказав Денис.

— Я нікого не чіпаю. Люди самі чіпаються об обставини.

Громов знизав плечем — майже ліниво.

— Через неї. Акуратно. Ти ж не збираєшся її вбивати. Зроби все обережно. 

Денис вийшов і спускався сходами повільно, ніби кожна сходинка була ще одним “так”.

“Через неї”.

Чому саме вона? Бо нова. Бо чиста. Бо ніхто не буде копати глибоко. 

І все ж у голові — як цвях — застрягло слово: “зламають”.

Він прогнав цю думку. 

“Максимум — звільнять”, - сказав собі. 

І від цього виправдання йому стало ще огидніше.