Розділ 13

Подвійний світ.

Катерина ніколи не думала, що ранок може бути таким небезпечним. Небезпечним- не тому, що щось загрожує, а тому , що щось залишиться.
Вона прокинулася раніше за Вадима. Світло пробивалося крізь штори, у кімнаті було тихо. Він спав на боці, рука все ще лежала там, де вночі - на її талії. «Співласник великої компанії» - подумала вона. «І хропе тихо. Дякую, Господи».

Вона ледь усміхнулася. Обов’язки, диплом, стажування, життя - все нікуди не зникло. Але зараз їй хотілося ще п’ять хвилин не думати.

Він поворухнувся.

— Ти дивишся на мене? - не відкриваючи очей, спитав він. 

— Ні.

— Брехушка маленька. - тихо усміхнувся він. 

Він відкрив очі. Спокійні. Теплі. 

— Ти зараз думаєш, що це була помилка? -  тихо. 

— Я зараз думаю, що мені треба в університет, - серйозно відповіла вона. - А ти ускладнюєш мені життя.

— Я тільки почав, - спокійно сказав він. Вона кинула в нього подушкою.

В офісі вони були іншими. Стриманими. Майже зразковими.

Катерина зайшла першою. Привіталася з Олею, Кариною, Світланою. 

— Ти світишся, - одразу сказала КарИ на.

— Це тональний крем. 

— Ні, це не тональний. Це «мені є що приховувавати від своїх колег».    

Катерина сіла за стіл.

— Карино, у тебе диплом по психології чи ти просто любиш робити висновки? 

— У мене талант, - гордо відповіла та. 

Світлана нахилилася ближче: 

— Це через нього? 

Катерина зробила вигляд, що нічого не розуміє. 

— Через кого? 

— Не прикидайся. Через нашого Кравченка. 

Катерина підняла голову. 

— Він мій керівник. 

— Ага, - протягнула Оля. -  І я королева Англії.

Вони засміялися, Катерина теж. Але в глибині душі щось солодко стислося.

Він - її керівник, а тепер ще щось більше. 

У кабінеті Вадим був бездоганний. Зібраний. Холодний. 

— Волинська, зайдіть.

Тон офіційний. Катерина зайшла, закрила двері. Він не підвів очей одразу.

— У вас блок по малому тендеру готовий?

— Майже, його має ще перевірити куратор.

— Не «майже».

Вона примружилася.

— Ви зараз граєте керівника? 

Він підняв погляд, а в очах з’явилася ледь помітна іскра. 

— Ми на роботі. 

— Тобто вчорашнього не було?

Він нахилився вперед. 

— Вчорашнє було. І саме тому ми зараз професійні. 

Вона кивнула. 

— Домовились. 

Але коли вона повернулася до дверей, він тихо додав:

— І не думай, що я забув. 

Її пальці ледь затремтіли на ручці дверей.
 

***     
У той же час. Інша частина міста. Сергій сидів у кав’ярні, дивлячись на телефон так, ніби він міг з нього вискочити і пояснити життя. Він так і не відповів Катерині на повідомлення, а вона його не повторила. Марта поставила чашку перед ним. 

— Ти вже п’ятнадцять хвилин дивишся на екран. Він не відповість тобі першим. 

— Я знаю. 

— Тоді чого чекаєш? 

— Я думаю. 

— Це небезпечно. 

Він усміхнувся.

— Поліцейський підтвердив підпис Дмитра. 

Марта кивнула. 

— І родинний зв’язок Кривенької з Ганною. 

— Це вже не випадковість. 

— Ні.

Пауза.

— Скажемо Каті? -тихо спитав Сергій. 

Марта задумалась. 

— Вона закохана.   

— І що? 

— А те, що якщо ти зараз ввалиш їй це - вона не почує. Вона захищатиме світ, у якому їй добре. 

Сергій потер скроні.

— Мені це не подобається. 

— Мені теж. Але ми не рятівники. Ми просто тримаємо нитку. 
Він подивився на неї уважніше. 

— Ти завжди така розумна?  Я в захваті від тебе!

— Ні. Тільки коли ти дуриш. 

Він засміявся. 
— Ти розумієш, що ми зараз залізли в психлікарню? 

— Так. 

— І це звучить як початок дуже поганої історії. 

— А може, хорошого кохання, - спокійно сказала вона.

— Ти про кого? 

— Не про тебе, розслабся.

— Шкода…
 

В цей час в офіс компанії «VARYS GROUP». Денис стояв біля копіра.

— Волинська, - покликав він.

— Так?

— Я бачив твій файл по тендеру. Непогано. 

— Дякую. - здивувалася Катерина.

— Можеш потім закинути його мені? Я дещо підкоригую. 

— Добре.

— І ще, - він нахилився ближче. - Ти швидко адаптуєшся. Не всі так можуть.

— Це комплімент?

— Це констатація. 

Він посміхнувся. Надто легко і впевнено та вона цього не помітила. Але хтось інший - помітив.

Артур Бойко, який проходив повз, затримав погляд на секунду довше. 
 

Ввечері.

Вадим сидів у своєму кабінеті сам. Телефон у руках.  Повідомлення від Катерини: 

«Ти серйозно будеш робити вигляд, що ми просто колеги?»

Він усміхнувся. Набрав відповідь: 

«Я серйозно буду робити вигляд, що я дорослий».   

Через хвилину прийшла відповідь: 

«А я серйозно не буду робити вигляд, що мені байдуже».   

Він відклав телефон. І за довгий час він відчув не контроль , а ризик. І це відчуття йому подобалося.