Розділ 9

Зближення.

Катерина помітила це не одразу. Спочатку - як зміну повітря. Ніби в компанії нічого не сталося: ті самі коридори зі склом, той самий запах кави зранку, той самий ритм, у якому люди поспішали, не дивлячись один на одного. Але між цим - з’явилася тиша іншої якості саме для неї. Напруга, яку не можна було пояснити словами. Вона ловила її спиною, відчуттями. 

Ранки стали коротшими. Катерина бігла коридорами з паперовим стаканчиком кави, думаючи одночасно про дедлайни, цифри й переддипломну роботу, яку потрібно було дописати до кінця тижня й ще встигнути заскочити до Савчук в університеті. В голові - таблиці, ризики, примітки на полях.

І одного такого ранку - різкий рух ліфтових дверей, крок убік і , бац, пляма на новій блузці.

— Чорт… - прошепотіла вона, інстинктивно притискаючи серветку до блузки, коли кава розлилася просто на тканину. Двері ліфта закрилися. Тільки тоді вона підняла очі.

У ліфті були двоє. Вадим Кирилович - поруч, і чоловік зі служби безпеки: високий, мовчазний, з важким поглядом, який ковзнув по ній і відразу ж пішов убік.

Вадим дивився інакше. Катерина відчула цей погляд раніше, ніж усвідомила його. Тепло під шкірою - недоречне, занадто інтимне для ранку, де пахло кавою й металом ліфта.

— Перепрошую, - сказала вона тихо, не дивлячись прямо. 

  зараз... Не страшно, - відповів Вадим Кирилович рівно. - Буває.

Ні жесту. Ні зайвого слова.

Ліфт рушив. Вони вийшли на своєму поверсі. Він - не обернувшись. Вона - ще кілька секунд дивилася на своє відображення в дзеркалі ліфта: пляма на блузці, щоки, що дивно палахкотіли.

«Зберися», - сказала собі.

І пішла працювати.

Потім були дні. Вона почала відчувати його присутність ще до того, як бачила його самого. Кроки в коридорі. Зміна шуму. Тиша, яка виникала миттєво - не напружена, але зібрана.

Вадим Кирилович не говорив багато. Але коли говорив - слухали.

Катерина помічала це краєм ока. Не дозволяла собі дивитися довго.

Одного разу він зупинився біля її столу.

— Волинська, - спокійно. - Ви перевіряли другий блок?

— Так.

— Ви працювали над цим?

— Разом із куратором. Я звірила ризики, щоб не було перекосів у сценаріях. - інстинктивно відповіла вона, але відчуття були дивні. 

Він мовчки дивився кілька секунд.

— Це правильний страх, - сказав нарешті.

І пішов далі. Тільки тоді Катерина зрозуміла, що це не просто увага. Це - інтерес до її персони.

Того вечора вона затрималася. В офісі було майже порожньо. Катерина зберігала файл, думаючи, чи є сенс бігти на маршрутку, на яку вже, скоріше за все, запізнилася, чи простіше викликати таксі.

— Тебе підвезти?

Вона обернулася. Вадим Кирилович стояв біля виходу, спокійний, ніби це було звичайне запитання. Вона вагалася рівно секунду.

— Добре.

В машині було тихо. Не напружено - навпаки. Спокій, у якому хочеться говорити й водночас мовчати.Він їхав зосереджено. Вона дивилася на вогні за вікном, ловлячи відчуття його присутності - впевненої, щільної.

— Ти завжди так працюєш? - запитав він несподівано. - Наче час не існує.

— Коли мені важливо - так.

Він коротко всміхнувся.

— Мені подобається, як ти мовчиш, - сказав він після паузи. - І як думаєш.

Катерина повернула голову. Подивилася прямо. Не відвела погляду.

— Катерино… - він зупинив машину біля гуртожитку. - Я не звик собі відмовляти. І не звик тягнути. Ти мені дуже подобаєшся.

Слова були прості. І саме тому - вдарили глибше, ніж будь-яка красива фраза. Вона не відповіла одразу. Дивилася на нього, відчуваючи, як щось тихо замикається всередині.

Він сприйняв це як дозвіл. Нахилився першим. Поцілунок був обережний. Дорослий. Без поспіху. Наче вони перевіряли не одне одного, а себе. Катерина відчула тихий клац всередині — ніби замок, який давно чекав правильного ключа.

— Подумай, - сказав він тихо. - І… завтра ввечері будь вільна. Я хочу познайомитися з тобою не як з аналітиком.

Вона кивнула. Коли він поїхав, вона ще кілька секунд сиділа в темряві. Це не було помилкою. І це було небезпечно. І саме тому - неможливо відмовитися.

У кімнаті гуртожитку було темно й тихо. Вона сіла біля вікна, притулившись до скла, і телефон завібрував у руці.

— Ну? - голос Марти був нетерплячий. - Ти якась дивна сьогодні.

Катерина мовчала кілька секунд.

— Ми… поцілувалися.

Пауза, а потім - крик.

— Я ТАК І ЗНАЛА! - Марта сміялася. - Катю, це ж видно було! Він тобі подобається?

Катерина заплющила очі.

— Так, здається…

Вона не знала, що цей поцілунок уже запустив події, які не зможе зупинити ніхто. Але поки що - вона просто дозволила собі бути живою.

Вадим виїхав з двору гуртожитку і тільки на повороті дозволив собі видихнути. Руки лежали на кермі спокійно, але думки - ні. Вона з’являлася в них уже кілька днів поспіль, ніби хтось ненавмисно, але наполегливо пересунув центр ваги. Він ловив себе на цьому роздратовано — не любив, коли хтось займав забагато місця.

Гарна? Так. Але гарних було багато.

Розумна? Також не рідкість.  І все ж - не це.

Вона не намагалася сподобатися. Не тягнула ковдру уваги. Не грала. В ній була зібраність, тиха гідність і якась дивна внутрішня цілісність - ніби вона знала, ким є, навіть коли мовчала. І саме це чіпляло найбільше.

Телефон завібрував.

— Ну що, - голос Дениса був легкий, звичний. - Пропав? Ми з хлопцями в барі. Заїдеш?

Вадим на мить замислився.

— Заїду, - сказав коротко.

У барі було шумно, живо, як завжди. Денис щось розповідав, сміявся, хтось плескав по плечу. Вадим слухав краєм вуха.

— Ти сьогодні якийсь не тут, - кинув Денис, прищурившись. - Закохався, чи що?

Вадим зробив ковток віскі.

— Не перебільшуй.

— Ага, - посміхнувся Денис. - Саме так зазвичай і кажуть.

Вадим не відповів. Просто дивився в скло, за яким пульсувало місто, і відчув не контроль, а очікування. Небезпечне. І дивно бажане.