Розділ 9

Зближення.

Катерина помітила це не одразу. Спочатку - просто як невловиму зміну в самому повітрі. На перший погляд, у компанії «VARYS GROUP» нічого не змінилося: ті самі скляні глянцеві коридори, той самий звичний аромат міцної кави зранку, той самий божевільний ритм, у якому люди поспішали у своїх справах. Але десь поміж усім цим з’явилася тиша зовсім іншої якості. Особлива тиша, призначена лише для неї. Густа, майже фізична напруга, яку неможливо було висловити словами. Катя ловила її спиною, шкірою, загостреною інтуїцією.

Ранки стали помітно коротшими. Катерина щодня бігла офісними поверхами з паперовим стаканчиком кави, думаючи одночасно про палаючі дедлайни, фінансові таблиці та переддипломну роботу, яку потрібно було кров з носа дописати до кінця тижня й встигнути забігти до доцента Савчук на кафедру. В її голові без упину миготіли цифри, ризики та примітки на полях.

І ось одного такого ранку - різкий, невчасний рух ліфтових дверей, чийсь необережний крок убік і… бац! Темна, гаряча пляма розповзлася по її новій світлій блузці.

- Чорт… - ледь чутно прошепотіла вона, інстинктивно притискаючи паперову серветку до грудей, поки кава стрімко вбиралася в тонку тканину.

Важкі двері ліфта зачинилися, відрізаючи їх від зовнішнього світу. Тільки тоді Катя нарешті підняла очі.

У кабіні ліфта, крім неї, було двоє чоловіків. Вадим Кирилович стояв зовсім поруч, а за його спиною - його співробітник служби безпеки: високий, мовчазний, із важким, чіпким поглядом, який на мить ковзнув по Катерині й одразу ж байдуже перевівся на табло поверхів.   

А от Вадим дивився зовсім інакше. Катя відчула його погляд значно раніше, ніж устигла це усвідомити. Під шкірою розлилося недоречне, занадто інтенсивне й інтимне тепло - абсолютно зайве для цього ранкового простору, де пахло розлитою кавою.

- Перепрошую, - тихо промовила вона, так і не наважившись подивитися йому прямо в обличчя.

  - Нічого страшного, - відповів Вадим Кирилович рівно. - Буває. Ви не обпеклися?

- Ні, - тихо відповіла Катя.

Ліфт плавно рушив угору. Коли вони вийшли на своєму поверсі, директор покрокував уперед, жодного разу не обернувшись. Катерина ж ще кілька секунд стояла перед дзеркальною стіною ліфта, дивлячись на власне відображення: зіпсована блузка і щоки, які палали дивним, зрадницьким рум'янцем.

«Зберися, Волинська. Негайно зберися», - суворо наказала вона собі.

І пішла працювати.

Проте наступні дні змінили все. Вона почала відчувати його присутність ще до того, як бачила його самого. Кроки в коридорі. Зміна шуму. Тиша, яка виникала миттєво - не напружена, але зібрана.

Вадим Кирилович  ніколи не говорив багато. Але коли говорив - слухали всі, затамувавши подих.

Катерина помічала це краєм ока, але не дозволяла собі дивитися на нього  довго.

Одного разу він зупинився біля її столу.

— Волинська, - спокійно. - Ви вже перевірили другий аналітичний блок?

— Так.

— Ви особисто працювали над цим?

— Разом із куратором. Я додатково звірила всі інвестиційні ризики, щоб не було перекосів у негативних сценаріях. - інстинктивно відповіла вона, відчуваючи, як усередині все стискається від його близькості.

Він мовчки дивився на неї кілька секунд.

— Це правильний підхід. Професійний страх допомагає аналітику, - нарешті вимовив він і пішов далі.

Тільки тоді Катерина остаточно зрозуміла, що це не просто увага боса до нової співробітниці. Це був прямий, недвозначний інтерес до неї як до жінки.

Того вечора вона сильно затрималася. В офісі було майже порожньо. Катерина зберігала файл, думаючи, чи є сенс бігти на маршрутку, на яку вже, скоріше за все, запізнилася, чи простіше викликати таксі.

- Тебе підвезти?

Вона здригнулася й стрімко обернулася. Вадим Кирилович стояв біля самого виходу до кабінету. Без піджака, у розстебнутій на верхній ґудзик сорочці, спокійний і розслаблений, наче це було звичайнісіньке робоче запитання. Катя вагалася трішки.

- Добре. Дякую.

В машині було тихо. Не напружено - навпаки. Це був той рідкісний вид спокою, у якому одночасно хочеться і говорити про все на світі, і просто мовчати. Він упевнено й зосереджено вів автомобіль вечірніми вулицями. Вона дивилася на яскраві вогні вітрин за вікном, усім тілом відчуваючи його щільну, владну присутність поруч. 

— Ти завжди так працюєш? - запитав він несподівано. - Наче часу взагалі не існує.

— Коли мені важливо - так.

Він всміхнувся.

— Мені подобається, як ти мовчиш, - сказав він після паузи. - І як думаєш.

Катерина повернула голову й подивилася на нього прямо. Цього разу вона не відвела погляду.

— Катерино… - Вадим плавно зупинив автомобіль біля сірої будівлі її гуртожитку й заглушив двигун. Повернувся до неї. - Я не звик собі відмовляти. І не звик тягнути час, коли мені щось потрібно. Ти мені дуже подобаєшся.

Ці слова були простими, позбавленими будь-якого пафосу чи залицянь. І саме тому вони вдарили набагато глибше й точніше, ніж будь-яка вигадлива романтична фраза. Вона не відповіла одразу. Просто дивилася в його глибокі темні очі, відчуваючи, як усередині неї тихо й безповоротно замикається якийсь важливий внутрішній механізм. 

Він сприйняв це як дозвіл. Нахилився першим. Його поцілунок був обережним, але водночас неймовірно владним. Дорослим. Позбавленим підліткового поспіху. Наче вони зараз перевіряли на міцність не один одного, а самих себе. У цей момент Катерина відчула, як усередині неї клацнув замок, який занадто довго чекав на цей єдиний, правильний ключ.

— Подумай про це, - тихо промовив Вадим, відсторонившись і заглядаючи в її розширені зіниці. - І… завтра ввечері будь повністю вільна. Я хочу познайомитися з тобою ближче. Не як з аналітиком моєї компанії.

Вона кивнула і вийшла.

Коли його автомобіль рушив із місця й зник за поворотом, вона ще деякий час сиділа на лавці в сутінках двору. Це не було помилкою. Але це було  небезпечно. І саме тому відмовитися від цього було вже абсолютно неможливо.