Розділ 8

Вадим Кирилович.

Після обіду Вадим Кирилович стояв біля столу, притулившись стегном до краю, тримаючи телефон біля вуха.

— Ні, це не обговорюється, - сказав рівно своєму співрозмовнику. - Або ми входимо в проєкт зараз, або взагалі не входимо.

Він машинально перегортав документи, коли боковим зором помітив рух біля дверей. Секретарка мовчки кивнула - можна. Дівчина зупинилася за кілька кроків від нього.

Вадим обернувся.

Світла блузка. Темні штани. Зібране волосся. Спокійна постава. Без метушнні. 

Він завершив розмову, повільно натиснув кнопку завершення виклику - не поспішаючи. Нехай почекає. Він завжди так робив.

— Так? - коротко.

Вона зробила крок уперед.

— Я з аналітичного відділу. Мене звати - Катерина Дмитрівна Волинська. Мені доручили передати документи особисто вам.

Голос - рівний. Без прохання. Без вибачень за присутність. Вона простягнула теку. Їхні пальці ледь торкнулися - випадково, швидко. Вадим не відсмикнув руку. Просто прийняв папку.

— Ви працювали над цим? - запитав, відкриваючи першу сторінку.

— Так, одне із цих напрвлень, разом із куратором.

Коротко. По суті. Без «я старалася», без спроб сподобатися. Він перегорнув ще сторінку.

— Цікаво, - сказав після паузи.

Вона не зраділа. Не напружилася. Просто стояла, чекаючи продовження.

— Я звірила ризики, - додала вона спокійно, ніби відповідала на невимовлене питання. - Щоб не було перекосів у прогнозах.

Вадим повільно підвів на неї очі. Очі - карі, уважні. Не захищаються - тримають контакт.

— Я памʼятаю - Катерина Дмитрівна  Волинська, - сказав він, більше стверджуючи, ніж питаючи.

— Так.

Він кивнув.

— Можете йти.

Вона вже розвернулася, коли він сам неочікувано для себе додав:

— Хороша робота.

Вона зупинилася лише на мить.

— Дякую, - відповіла так само спокійно. Двері за нею зачинилися тихо.

Вадим залишився сам. Він опустив погляд на теку, але бачив не цифри. Він відтворював у пам’яті кожну дрібницю, а саме , як вона стояла, як говорила, як не намагалася справити враження - і саме тому справила.

— Дивно… - сказав він уголос.

Зазвичай люди в його кабінеті або боялися, або намагалися сподобатися. Вона - просто була.

У двері без стуку зазирнув Денис.

— Я тебе загубив, - кинув легко. - Все ок?

— Так, - Вадим закрив теку. - Що ти хотів?

Денис кивнув у бік столу.

— Це та новенька?

— Стажерка, - сухо виправив Вадим.

— Ну, розумна, - усміхнувся Денис. - І симпатична. А що це до тебе стажерки ходять, не можу пригадати такого.

Вадим повільно підвів на нього погляд.

— Денисе, - сказав рівно. - Не плутай роботу з особистим.

Денис розвів руками.

— Та я ж без підтексту.

Але Вадим уже не слухав. Він знову відкрив папку. Аналітика була чіткою. Логічною. Без помилок. І це дратувало більше, ніж якби вона була слабкою. Бо сильні - небезпечні. Особливо ті, хто навіть не усвідомлює, наскільки