Розділ 7

Сигнал.

Наступного ранку Катерина прийшла раніше, ніж зазвичай. Вона не хотіла справити враження, просто після вчорашнього дня їй важко було зосередитися вдома - думки крутилися навколо цифр, таблиць, і … короткого, майже непомітного погляду, який вона ловила себе на тому, що згадує. Вона не дозволяла собі розвивати цю думку. Робота - це робота і нічого більшого.    

Особливо сьогодні обідня перерва почалася різко - ніби хтось одночасно зняв людей із паузи очікування. 

У кабінеті зашурхотіли стільці, дівчата почали швидко збирати речі, ніби кудись запізнюються.

— Катю, ми в столову! - озвалася Світлана, уже накидаючи жакет. - Сідаєш з нами, бо потім місць не буде. Ми займемо тобі місце.

— Я зараз, - відповіла Катерина, не відриваючись від екрана. - Мені ще хвилин п’ять потрібно. 

— Тільки не засиджуйся, - підморгнула Карина. - Ми будемо чекати.

Двері зачинилися, і в кабінеті стало тихо. Катерина зосереджено перевіряла цифри - одну колонку, другу. Їй хотілося здати це бездоганно. Не тому, що хтось вимагав. А тому, що інакше вона не вміла. Вона саме зберігала файл, коли двері знову відчинилися.

— О, ти ще тут, - почувся голос Дениса Віталійовича.

Він зайшов легко, ніби між іншим, оглянув порожній кабінет і перевів погляд на Катерину.

— Дівчата пішли на обідню перерву?

— Так. Обід.

— Чудово, - усміхнувся він так, ніби саме цього й чекав.

За ним зайшов Петро Валентинович, уже з телефоном біля вуха.

— Так, Вадиме Кириловичу, - говорив він. - Я знаю, ви чекаєте… Так, зараз.

Він завершив дзвінок і подивився на Дениса.

— Йому терміново потрібна аналітика по другому корпусу нашого об'єкта.

— Я якраз про це, - швидко відгукнувся Денис. - Петре, нам із тобою треба спуститися у фінансовий відділ. Там знову плутанина з даними почалася. 

Петро зітхнув.

— Як завжди.

Денис уже брав теку зі столу.

— Нехай Катерина віднесе. Вона ж цим займалась одним із направлень цього проекту, заодно віднесе й інші документи, так?

— Катерино? - Петро глянув на неї задумавшись, потім кивнув ніби щось обдумає.

— Так, - відповіла вона трохи здивовано.

— Тоді занеси, будь ласка, Вадиму Кириловичу. Особисто. Передай у руки.

— Секретарка попереджена, - додав Денис м’яко, ховаючи телефон в кишеню. - Просто піднімешся і віддаси. Нічого складного. Ти впораєшся.

Катерина кивнула. Їй не здалося дивним, що вибрали саме її. Вона просто подумала: логічно - я готувала, одне з напрвлень і я одна залишилася в кабінеті.

Ліфт піднімався повільно. Вона дивилася на цифри поверху і ловила себе на дивному відчутті, що ніби цей короткий шлях важить більше, ніж мав би.

Двадцять другий поверх. Секретарка мовчки кивнула і відчинила двері.

Вадим Кирилович стояв біля столу, розмовляючи по телефону. Він обернувся, коли Катерина зупинилася за кілька кроків.

— Так, - коротко.

Вона зробила крок уперед.

— Я з аналітичного відділу. Мене звати Катерина Дмитрівна Волинська. Мені доручили передати документи. Особисто Вам.

Він закінчив розмову, повільно, уважно подивився на неї.

— Сюди.

Вона передала теку аналітику за проектом  «Північний квартал» і їхні пальці торкнулися на мить - рівно настільки, щоб вона це помітила.

Він відкрив першу сторінку.

— Ви працювали над цим?

— Так. Разом з куратором і колегою Світланою Анатоліївною.

Він перегорнув ще кілька аркушів.

— Цікаво, - сказав спокійно. - Тут інша логіка.

— Я звірила ризики, - відповіла Катерина стримано. - Щоб не було перекосів.

Він підняв погляд, подивився на неї уважно:

— Правильно.

Коротка пауза.

— Дякую. Можете йти.

Вона кивнула й розвернулася.

— Катерино, - почувся його голос уже в спину.

Вона зупинилася.

— Не втрачайте цю уважність. Це рідкість.

Вона нічого не сказала, просто кивнуло головою. Лише вийшла, відчуваючи, як серце б’ється трохи швидше, ніж кілька хвилин тому. Коли вона спустилася до їдальні, дівчата вже чекали.

— Ну? - одразу заговорили вони. - Ми вже все знаємо.

— Ти була в нього?

— Він що, реально такий?

Катерина сіла, зняла пальто.

— Просто директор, - сказала вона спокійно.

 Світлана фиркнула.

— Всі так кажуть. До першого погляду.

Катерина взяла чашку з кавою й на секунду зависла. Вона не могла пояснити, чому цей епізод не відпускав. Чому в голові знову й знову виникав спокійний, уважний погляд.

Ввечері Катерина вийшла з будівлі компанії втомлена, але дивно зібрана. Місто вже жило іншим ритмом - світло вітрин, шум машин, люди, які поспішали по важливих справах. Телефон завібрував.

— Ну? - без привітання сказала Марта. - Ти вже вільна чи ще рятуєш корпорацію?

— Вільна, - усміхнулась Катерина.

— Чудово. Кіно. Я вже купила квитки. Ти мені винна за моральну підтримку.

Катерина навіть не сперечалась.   

У кінотеатрі було напівтемно й тепло. Вони взяли каву, сіли в останньому ряду. Фільм ішов фоном - щось легке, майже неважливе.— Ну? - прошепотіла Марта, схилившись до неї. - Розповідай.

Катерина кілька секунд мовчала, ніби обирала слова.

— У нас… директор, - сказала вона нарешті

— О-о-о, - протягнула Марта. - Уже цікаво.

— Він… інший, - обережно. - Спокійний. Уважний. Не кричить. І… дуже харизматичний.

Марта миттєво дістала телефон і почала щось набирати:

— Зачекай. компанія «VARYS GROUP», так?

Кілька кліків - вона вже гортала сайт.

— Ого, - присвиснула. - Катю. Ти працюєш у неймовирного красеня.

— Марто… - Катерина зніяковіло усміхнулась.

— Ні, серйозно. Подивись на це обличчя. Такий типаж - холодний, дорогий, небезпечний. Ммм… 

— Він просто директор, - повторила Катерина тихіше, ніж планувала.

Марта подивилася на неї уважніше.

— Ага. Саме так говорять люди, яких уже трохи зачепило.

Катерина зробила ковток кави.