Розділ 5

Дім, у якому не ставало тепліше.

Хвіртка скрипнула тихо - так само, як і багато років тому. Катерина затрималася на мить, перш ніж зайти у двір. Тут майже нічого не змінилося: стара яблуня біля паркану, фарбована лавка під вікном, доріжка, викладена плиткою, яку вона колись допомагала мити разом із мамою.

Тоді їй було одинадцять. Вона ступила далі - і ніби переступила межу між теперішнім і минулим.

Вхідні двері відчинилися раніше, ніж вона встигла дістати ключ. На порозі з’явився Марк.

— Каааатя! - щиро й голосно вигукнув хлопчик, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

Він уже не був  малою дитиною. Помітно підріс, витягнувся, став худорлявим, із густим темним волоссям та проникливими, занадто уважними як на свій вік очима. У його поставі та рухах уже вгадувалися батькові риси, але погляд… цей погляд був абсолютно живим, чистим і відкритим. Не схожий на погляди дорослих у цьому домі.

— Привіт, - Катерина присіла, щоб обійняти його. - Ти виріс.

— Мені вже десять, - серйозно поправив він, гордо випрямивши спину, ніби цей вік усе пояснював. - Я тепер посилено вчу англійську і ходжу на програмування. Тато каже, що за цим майбутнє і треба мати престижну професію.   

Катерина ледь усміхнулася.

— Тато в нас багато чого каже.

Вона якраз підводилася, коли спиною відчула важкий, оцінюючий погляд. Ганна стояла в глибині коридору.  Рівна спина, акуратна зачіска, стриманий вираз обличчя - усе, як завжди в неї було занадто правильним. 

— Марку, ходімо до кімнати, - сказала вона спокійно, але з ноткою наказу. - Тобі ще потрібно закінчити домашнє завдання.

— Але мамо, Катя ж тільки-но прийшла, я хотів... - почав він.

— Зараз же, - м'яко перебила вона і хлопчик одразу замовк.

Він ще раз винувато й ніяково усміхнувся Катерині й слухняно побрів коридором услід за матір’ю. Катя проводжала їх поглядом і впіймала себе на дивному відчутті, що тепло зникло разом із Марком.

— Проходь, - озвався батько з кабінету. - Нам треба поговорити.

Кабінет був таким самим, як і раніше: масивний стіл, заставлені важкими папками шафи, глибоке шкіряне крісло біля вікна. Тут завжди пахло кавою і папером. І саме тут завжди ухвалювалися найважливіші й найболючіші рішення цього будинку. 

Вони сіли навпроти один одного через широкий стіл.

— Як у тебе справи в університеті? - запитав він суто формально, не дивлячись їй в очі й перебираючи якісь папери.

— Нормально, - так само сухо відчеканила Катерина. - Сьогодні був перший день практики. Мене взяли у відділ аналітики «VARYS GROUP».

— Це добре, - кивнув він. - Ти молодець. Власне, я й не сумнівався.  

Пауза. Вона знала, що якщо не скаже зараз - не скаже ніколи.

— Тату... - почала вона повільно. - Я давно хотіла спитати. Про маму.

Він помітно напружився. Плечі сіпнулися, пальці, що тримали ручку, на мить застигли. Це тривало якусь долю секунди, але Катя встигла зафіксувати цю реакцію. 

— Що саме тебе цікавить? - сухо сказав він. 

— Ти роками повторював мені, що в неї була затяжна депресія. Через втрату другої дитини. Але я добре пам’ятаю її до цього - Катерина підбирала слова. - У неї ніколи не було психічних проблем. Вона була сильною. Неймовірно живою. Вона працювала, щиро сміялася, займалася мною кожну вільну хвилину.

— Ти була дитиною, - різко, майже грубо перебив він її, піднявши голову. - Ти не могла знати всього.

— Але я пам’ятаю, - тихо сказала вона. - І я точно знаю, що моя мама не могла зникнути просто так. Вона ні за яких обставин не поїхала б назавжди з якимось міфічним чоловіком, просто кинувши свою одинадцятирічну доньку напризволяще без жодного слова.

Він відвів погляд.

— Це було надто складно, Катю, - відповів нарешті. - Ти навіть приблизно не уявляєш, через яке пекло ми тоді пройшли.

— А ти? - несподівано для самої себе, з прихованою люттю запитала Катерина. - Через що конкретно пройшов ти?

Він стиснув губи, очі забігали.

- Мені теж було важко, я теж зазнав страшної втрати! - сказав він жорстко. - І мав право жити далі.

- Ти дуже швидко почав жити далі, - вирвалося в неї.

Повітря в кабінеті стало важким.

- Що ти собі дозволяєш? Що ти намагаєшся мені сказати?! - його голос підвищився.

- Я просто хочу нарешті дізнатися правду, - відповіла вона, дивовижно спокійно дивлячись йому прямо в обличчя. - Звідки так вчасно взявся той коханець, хто він такий? Чому мама нібито поїхала саме з ним? І головне - чому за одинадцять років вона жодного разу мені не зателефонувала й не спробувала зустрітися зі мною?

- Досить! - батько з силою ударив долонею по масивному столу. - Ти не знаєш усієї правди.

- Саме це мене і лякає, - сказала Катерина.

Він різко підвівся з крісла, ледь не перекинувши його, і почав нервово ходити кабінетом, ховаючи тремтячі руки в кишені штанів.

— Ти думаєш, мені було легко? - кинув він. - Ти думаєш, я хотів, щоб усе так повернулося?

— Я думаю, - повільно відповіла вона, - що кінці з кінцями в цій вашій історії категорично не сходяться.

У цю мить двері кабінету безшумно відчинилися.

— Що тут відбувається? - голос Ганни, як завжди, залишався ідеально рівним, але її очі перетворилися на дві вузькі, холодні щілини. 

— Нічого особливого, - миттєво здувся батько, квапливо відвертаючись і сідаючи назад за стіл. - Ми просто розмовляємо з донькою.

Ганна перевела погляд на Катерину.

— Знову розмови про минуле? - уточнила вона м’яко. - Катрусю, дорога, не варто ворушити те, що вже давно померло й закінчилося. Це руйнує тебе саму.   

Катерина підвелася.

— Можливо, - сказала вона. - Але деякі речі не закінчуються. Вони просто терпляче чекають свого часу.

Вона вийшла з кабінету, не озираючись. У просторому передпокої панувала мертва тиша. Десь із глибини дитячої кімнати донісся короткий сміх Марка - тихий, приглушений, наче хлопчик підсвідомо боявся виявити надто багато емоцій у цьому стерильному домі. Катерина швидко взулася й  штовхнула вхідні двері.