Розділ 5

Дім, у якому не ставало тепліше.

Хвіртка скрипнула тихо - так само, як і багато років тому. Катерина затрималася на мить, перш ніж зайти у двір. Тут майже нічого не змінилося: стара яблуня біля паркану, лавка під вікном, доріжка, викладена плиткою, яку вона колись допомагала мити разом із мамою.

Тоді їй було одинадцять.

Вона ступила далі - і ніби переступила межу між теперішнім і минулим.

Двері відчинив Марк.

— Каааатя! - вигукнув він щиро й широко усміхнувся.

Він був уже не малий хлопчик. Високий для свого віку, худорлявий, з темним волоссям і уважними очима. У ньому було щось від батька -  постава, рухи,  але погляд… погляд був живий, відкритий. Не схожий на погляди дорослих у цьому домі.

— Привіт, - Катерина присіла, щоб обійняти його. - Ти виріс.

— Мені вже десять, - серйозно сказав він, ніби це все пояснювало. - Я вчу англійську і програмування. Тато каже, що це майбутнє.

Катерина ледь усміхнулася.

— Тато багато чого каже.

Вона вже підвелася, коли відчула погляд. Ганна стояла в коридорі. Рівна спина, акуратна зачіска, стриманий вираз обличчя - усе в ній було правильним. Занадто правильним. Наче кожен рух репетирувався заздалегідь.

— Марку, ходімо до кімнати, - сказала вона спокійно, але з ноткою наказу. - Тобі ще уроки.

— Але я ж тільки... - почав він.

— Зараз, -  перебила вона, і хлопчик одразу замовк.

Він ще раз усміхнувся Катерині - винувато і пішов за матір’ю. Катерина проводжала їх поглядом і впіймала себе на дивному відчутті, що тепло зникло разом із Марком.

— Проходь, - озвався батько з кабінету. - Нам треба поговорити.

Кабінет був таким самим, як і раніше: масивний стіл, шафи з папками, крісло біля вікна. Тут завжди пахло кавою і папером. І тут завжди говорили про серйозні речі.

Вони сіли навпроти.

— Як у тебе справи? - запитав він формально.

— Нормально, - відповіла Катерина. - Я почала практику.

— Це добре, - кивнув він. - Ти молодець.

Пауза. Вона знала, що якщо не скаже зараз - не скаже ніколи.

— Тату... - почала вона повільно. - Я давно хотіла спитати. Про маму.

Він напружився. Майже непомітно, але вона помітила.

— Що саме? - сухо.

— Ти казав, що вона була в депресії. Після… втрати. Але раніше... - Катерина підбирала слова. - Раніше в неї не було жодних проблем. Вона була сильною. Живою. Вона працювала, сміялася, займалася мною.

— Ти була дитиною, - різко перебив він. - Ти не могла знати всього.

— Але я пам’ятаю, - тихо сказала вона. - І пам’ятаю, що вона не зникла б просто так. Не поїхала б із якимось чоловіком, не залишивши доньку.

Він відвів погляд.

— Це було складно, - відповів нарешті. - Ти не уявляєш, через що ми тоді пройшли.

— А ти? - несподівано для себе запитала Катерина. - Через що пройшов ти?

Він стиснув губи, очі забігали.

— Я теж втратив, - сказав він жорстко. - І мав право жити далі.

— Ти дуже швидко почав жити далі, - вирвалося в неї.

Повітря в кабінеті стало важким.

— Що ти хочеш сказати? - його голос підвищився.

— Я хочу зрозуміти, - відповіла вона рівно. - Звідки взявся той чоловік, хто він. Чому мама поїхала. Чому вона не подзвонила жодного разу.

— Досить! - він ударив долонею по столу. - Ти не знаєш усієї правди.

— Саме це мене і лякає, - сказала Катерина.

Він різко підвівся, пройшовся кабінетом.

— Ти думаєш, мені було легко? - кинув він. - Ти думаєш, я хотів такого?

— Я думаю, - повільно відповіла вона, - що щось тут не сходиться.

Двері відчинилися.

— Що тут відбувається? - голос Ганни був спокійний, але очі - уважні. 

— Нічого, - одразу відповів батько. - Ми просто говоримо.

Ганна перевела погляд на Катерину.

— Про минуле? - уточнила вона м’яко. - Не варто ворушити те, що давно закінчилось.

Катерина підвелася.

— Можливо, - сказала вона. - Але деякі речі не закінчуються. Вони просто чекають.

Вона вийшла з кабінету, не озираючись. У коридорі було тихо. Десь у кімнаті Марк сміявся - тихо, стримано, ніби йому не дозволяли бути надто голосним. Катерина взулася й вийшла надвір.

Повітря було холодним. Вона йшла повільно, і з кожним кроком усередині росло не обурення - сумнів. А відчуття, що правду від неї не приховали -  її переписали.

І тепер вона знала, що рано чи пізно їй доведеться прочитати оригінал.