Розділ 1

Катерина.

Катерина навчилася не чекати. Не чекати допомоги. Не чекати пояснень. Не чекати, що хтось раптом стане поруч і скаже, що все буде добре.  

Вона стояла біля вікна гуртожитської кімнати, притулившись плечем до холодного скла, і дивилася, як повільно гаснуть вікна в сусідніх будинках. Місто жило своїм життям - байдуже, впевнено, без неї. У цьому було щось заспокійливе тому, що ніхто нічого не винен.
Катерина була з тих жінок, яких не помічають одразу.

Не тому, що вони негарні - навпаки. А тому, що їхня краса не кричить. Вона не вимагає поглядів, не ловить їх навмисно. Вона просто є - у плавних рухах, у спокійному голосі, у звичці тримати спину рівно, навіть коли всередині все стискається від напруги.

Вона рано зрозуміла, що якщо хочеш вижити: не скаржся, працюй, мовчи, тримайся. 

Кінець зими завжди був для Катерини найважчим. Не через холод - вона давно навчилася жити в холоді. А через тишу, яка з’являлася після сесії. Коли найгірше вже позаду, але попереду - порожнеча, відповідальність і відчуття, що часу більше немає.

Її рідний гуртожиток жив своїм звичним життям: хтось святкував складений іспит, хтось сварився в коридорі, хтось курив біля відкритого вікна, вдивляючись у темний двір. А Катерина присїла на своє ліжко, обхопивши коліна, подивилася на акуратно складені конспекти. Переддипломна робота лежала поруч - ще чиста, ще не почата, але вже важка, ніби камінь.

П’ятий курс. Фінішна пряма. І водночас -  початок зовсім іншого життя. 

Вона завжди знала, що на допомогу розраховувати не варто: ні від батька, який давно жив чужими інтересами;  ні від мачухи, чия турбота була завжди надто правильною і надто холодною; ні від світу, який навчив її не чекати дива.

Катерина звикла все тягнути сама. Навчання. Підробітки. Гуртожиток. Відмова від зайвого.Вона не скаржилась. Просто жила.

Телефон задзвонив раптово. Незнайомий номер.