Розділ 43. Арешт

Розділ 43. Арешт 

Вони з Олексою вибігли з будівлі, сіли в машину і зірвалися з місця. Дорогою додому Анна плакала, розмазуючи туш по щоках.

— Я не знала, Олексо! Клянусь, я не знала! Я думала, це просто робота! Мені треба було платити за квартиру! Я мріяла вступити до університету, а за навчання треба платити! І ще, дурна, хотіла стати бізнесву-у-у-умен, — Анна заридала ще сильніше.

— Я вірю тобі, Аню. Я вірю, — він однією рукою тримав кермо, а іншою міцно стискав її долоню. — Ми розберемося. Я підключу своїх юристів. Ми доведемо, що тебе використали наосліп. Головне, заспокойся, не плач, не треба!

Він довіз її до під'їзду.

— Я піднімуся з тобою, — сказав він. — Ти не повинна бути сама зараз. І ми подзвонимо, кому треба. Я підніму на ноги всіх, кого тільки можливо!

Вони зайшли в ліфт і мовчки піднялися на її поверх, Олексій пригортав дівчину до себе, намагаючись заспокоїти. Анна, постійно схлипуючи та витираючи очі хустинкою, тремтячими руками дістала ключі, намагаючись потрапити в замкову щілину.

— Давай я, — тихо сказав Олексій, забираючи ключі, бо побачив, що дівчина зовсім розклеїлася від таких поганих новин. Він відчинив двері, пропустив її вперед.

І в цей момент із сходової клітки з поверху вище спустилися двоє чоловіків у формі і один у цивільному. Вони цілеспрямовано йшли до дверей Анни.

— Анна Коваленко? — запитав той, що в цивільному, показуючи посвідчення. — Слідчий прокуратури Громський Степан Антонович.

Анна так і завмерла із занесеною через поріг ногою. Серце її спочатку зупинилося, а потім понеслося вскач, вона вже зрозуміла, що ці незнайомці прийшли не з добром.

— Так, це я, — промовила вона тихо.

— Ви затримані за підозрою у шахрайстві в особливо великих розмірах, розкраданні коштів компанії "Олелея", а також у легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

Чоловік у формі зробив крок уперед, і Анна почула металевий брязкіт.

— Що-о-о? — прошепотіла вона, відчуваючи, як світ пливе перед очима. — Я не розумію... Це не я... Я не...

— Руки, будь ласка, — сухо сказав поліцейський.

Олексій кинувся вперед, затуляючи її собою.

— Ви не маєте права! Вона ні в чому не винна! Її підставили! Де ордер?! Я вимагаю адвоката!

— Ордер у нас є, — спокійно відповів слідчий, простягаючи папірець. — І докази теж. Усі перекази здійснені з її персонального ключа. А вчора ввечері, — він подивився на Анну примружившись, — на особистий рахунок громадянки Анни Коваленко надійшла транзакція у розмірі п'ятисот тисяч доларів.

— П'ятисот тисяч?! — вигукнула Анна. — Яких тисяч?! У мене на картці двісті гривень!

— Розберемося у відділку. Відійдіть, громадянине, не перешкоджайте слідству.

Поліцейський акуратно відштовхнув Олексія і, схопивши Анну за зап'ястя, клацнув наручниками. Холодний метал обпік її шкіру, і сльози знову потекли по її щоках.

— Олексо! — крикнула Анна, коли її повели до ліфта.

— Я витягну тебе! — кричав він їй услід, і в його очах був такий відчай і такі злість та розпач, яких вона ніколи раніше не бачила. — Аню, нічого не підписуй! Я зараз же дзвоню адвокату! Я витягну тебе! Я обов'язково допоможу! Якщо треба буде то я підготую заставу!

Двері ліфта зачинилися, відрізаючи дівчину від Олексія, від їхнього спільного божевільного списку, від вареників і поцілунків. Залишилися тільки холодні стіни ліфта, мовчазні поліцейські і усвідомлення того, що її нова робота, якій вона у свій час так раділа, стала пасткою, яка щойно з гучним звуком дверей ліфта захряснулася...