Розділ 44. Зрадники

Розділ 44. Зрадники

Залізні двері слідчого ізолятора грюкнули за спиною Анни гучно й неприємно, і вона смикнулася, втягнула голову в плечі. Не вірилося, що вона вийшла з цієї страшної будівлі, де провела майже добу. Дівчина зробила кілька невпевнених кроків по сходах, мружачись від яскравого сонця і від раптових сліз, які з'явилися в очах.

Олексій стояв біля своєї машини, спершись на капот, зі схрещеними на грудях руками. Він виглядав жахливо, бо костюм і сорочка його тепер пом'ялися, під очима лежали темні кола, очевидно, після безсонної ночі, а на щоках з'явилася темна щетина. Але коли він побачив Анну, його втомлене обличчя осяяла така тепла, така рідна посмішка, що дівчина мало не розплакалася вголос.

— Я ж казав, що витягну тебе, — хрипко промовив він, відштовхуючись від машини і швидко ідучи до Анни.

Вони обнялися, і Анна затихла в його міцних руках, вдихаючи знайомий запах парфумів, змішаний із запахом кави.

— Олексо, — все-таки схлипнула дівчина. — Вони казали... Вони казали такі страшні речі... П'ятсот тисяч... В'язниця...

— Тс-с-с, тихо, тихо, — він гладив її по волоссю і цілував у маківку, міцно притискаючи до себе. — Все скінчилося. Заставу внесено і ти вільна. Я знаю, впевнений, що ти не винна. І тепер все буде добре, тому що я можу також це довести.

Він посадив її в машину, дбайливо пристебнув ремінь, і простягнув папірянку із гарячою кавою.

— Пий. Тобі треба зігрітися.

— Але як? — запитала Анна, розчулена такими звичайними діями чоловіка. Просто приніс їй каву. Просто обняв. Цього їй так не вистачало! Вона зробила ковток кави і спитала. — Як ти це зробив? Де ти взяв такі великі гроші на заставу? І як ти дізнався, що я справді зовсім не винна, як стверджували ті люди, там, у...

Олексій сів за кермо, але не завів двигун. Він повернувся до неї, і його погляд став жорстким і злим, він злився на людей, які підставили й образили цю неймовірну дівчину.

— Гроші — це папір, Аню. Я продав дещо зі своїх активів, але це неважливо. Важливіше інше. Я не спав усю цю ніч. Коли тебе забрали до поліції, я зрозумів, що самотужки мені не впоратися з банківськими серверами так швидко. І я повернувся в "Кібер-Вулик".

— До тих трьох айтішників?! — округлила очі Анна. — Тих, що роблять світлофори для японців?

— Саме до них, — Олексій криво посміхнувся. — І знаєш, Аню, вони виявилися не просто кодерами. Ці хлопці генії! Коли я розповів їм, що сталося, що хтось, якийсь негідник, підставив невинну дівчину, то вони наче сказилися. О-о-о! Ти б бачила! Вони зламали захист банку, через який йшли транзакції, за двадцять хвилин. Вони відстежили шлях грошей. Ті п'ятсот тисяч, які нібито впали тобі на рахунок, були транзитним переказом. Твій комп'ютер в офісі-привиді був налаштований на віддалений доступ. Ти натискала кнопки, але керував процесом хтось інший.

— І хто ж це був? — запитала Анна.

— Сліди IP-адреси привели нас в одне дуже цікаве місце, — голос Олексія забринів люттю. — В елітний житловий комплекс на Печерську. У квартиру, зареєстровану на... Зою Кравець.

— Зоя?! — Анна закрила рот рукою. — Твоя колишня дівчина?

— Так, вона. І вона була не одна. Вона працювала в парі з Геннадієм. Вони використали тебе як цапа-відбувайла, щоб вивести активи з "Олелеї", повісити борг на тебе, а самим залишитися чистими.

— Але навіщо? — не розуміла Анна. — Вони ж теж претендують на спадок! Якщо вони зруйнують фірму, що ж їм дістанеться? І чому саме я? Мене вони зовсім не знали, ми ж не були знайомі! Я й познайомилася з ними тільки на дні народження твоєї бабусі?

— Швидше всього, це був просто неймовірний збіг! Знаєш, буває таке в житті! Їм не пощастило, що ти була тепер моєю дівчиною, і я зробив усе щоб захистити тебе! А ось про всі їхні махінації Я збираюся тепер розпитати їх особисто, адже маю усі докази! І зараз ми поїдемо до них і про все дізнаємося, — Олексій завів двигун. — Мої айтішники (дай їм Бог здоров'я і швидкого інтернету!) зламали не тільки банк, а й геолокацію телефону Зої. Я тепер можу бачити її пересування містом, а також читати все її листування в чатах, — він поглянув у свій телефон. — Вона зараз на зустрічі з Геннадієм у ресторані "Монако". І ми поїдемо туди.

Ресторан "Монако", до якого вони під'їхали, був місцем, де кава коштувала як прожитковий мінімум, а відвідувачі та офіціант розмовляли пошепки. Ви помічали коли-небудь, що у дорогих ресторанах відвідувачі дуже часто розмовляють чомусь майже пошепки? А ось чому це так? Загадка природи.

Олексій припаркував машину за рогом. Він дістав із бардачка невеликий пристрій, до якого додавалися навушники.

— Що це? — запитала Анна.

— Подарунок від наших лондонських друзів, — підморгнув він. — Спрямований мікрофон. І цей прилад записує розмови. Ми сядемо на терасі через пару столиків від них. Зоя любить свіже повітря, я бачу вже здалеку їх, вони сидять на вулиці.

Вони зайшли на терасу, сіли за окремий столик, сховавшись за пишними кущами декоративних кущів. Зоя і Геннадій сиділи за столиком в дальньому кутку тераси, і вони виглядали дуже задоволеними. Зоя пила шампанське (зранку!), а Геннадій димів сигарою, відкинувшись на спинку стільця.

Олексій вставив один навушник собі у вухо, а другий віддав Анні. У навушнику голос Зої пролунав у вусі так чітко, ніби вона сиділа поруч.