Розділ 39. Програмісти

Розділ 39. Програмісти

Наступними у списку були троє програмістів.

— Чекай, — Анна насупила брови, коли вони сіли в машину біля ресторану. — Ти сказав троє програмістів? Але ж ми шукаємо агента модного дому! Навіщо моді програмісти? Хіба що вони шиють розумні шкарпетки з Wi-Fi?

Олексій посміхнувся їй.

— Знаєш, ти маєш рацію! Звучить дивно. Але в списку пасажирів вони позначені як група розробників із лондонського офісу якоїсь мегакорпорації. І вони зупинилися не в готелі, а орендували цілий поверх у коворкінгу* "Кібер-Вулик". 

— "Кібер-Вулик"? — перепитала Анна. — Це цікаво, я ніколи не була в кібервуликах. Ох, і назву придумали! І де це? І що там роблять програмісти?

— Це там, де твориться майбутнє, Анно, — підморгнув їй Олексій, вирулюючи на проспект. — І де я буду почуватися, як риба у воді, бо я ж теж програміст. Я також думаю, що вони не агенти модного дому, але ми ж все перевіряємо, то й їх треба перевірити.

Коворкінг "Кібер-Вулик" зустрів їх напівтемрявою, розрізаною кислотними смугами неонових ламп, гудінням кулерів** і запахами кави й розігрітого пластику. Олексій впевнено вів Анну лабіринтом столів, за якими сиділи бліді люди в худі, прикуті поглядами до моніторів.

— Нам потрібен VIP-сектор, — прошепотів він Анні, яка мружилася від ядучого світла. — Наші англійські пасажири саме там.

Але біля входу до скляного приміщення, більше схожого на акваріум, де засіли їхні підозрювані, шлях їм перегородили знайомі постаті. Це були Геннадій і Зоя. Конкуренти виглядали тут настільки чужорідно, наскільки це взагалі можливо. Геннадій у своєму елегантному білому костюмі світився в ультрафіолеті, як привид, а Зоя, котра була одягнена в щось блискуче й обтягуюче, та ще й з паєтками, змахувала на диско-кулю.

— О, погляньте, хто тут у нас! — вигукнула Зоя, побачивши Анна та Олексія. Вона презирливо оглянула чорну сукню Анни. — Мила, ти переплутала локації. Поминки за твоїми надіями на спадок у сусідньому залі. А тут серйозні люди обговорюють важливі речі.

Анна відчула, як у ній закипає злість, але рука Олексія, що міцно стискала її руку, додавала впевненості.

— Зоє, твій блиск засліплює монітори, — спокійно відповіла Анна, мило посміхаючись. — Ти тут працюєш відлякувачем вірусів? Бо жоден поважаючий себе троян не наблизиться до такої... е-е-е... яскравої антивірусної програми.

Олексій гмикнув, а Геннадій зробив крок уперед, намагаючись виглядати загрозливо.

— Валіть звідси, — прошипів він. — Ці троє наші. Ви запізнилися.

— Валити? — перепитав Олексій, піднімаючи брову. — Геніально, Гено, але боюся, ти не тій ваговій категорії, і я покладу тебе однією лівою. І до речі, — він поглянув на черевики Геннадія. — Ти наступив на мережевий кабель. Якщо ти зараз обірвеш їм інтернет, вони тебе розберуть на пікселі.

Геннадій злякано відскочив, ледь не заплутавшись у численних дротах, яких тут було сотні.

— Удачі, конкуренти, — кинув Олексій і, обійшовши конкурентів, штовхнув скляні двері VIP-кімнати.

Всередині сиділи троє хлопців, типові лондонські гіки*** в картатих сорочках, окулярах, з розпатланим волоссям і виразом абсолютної відсутності в реальному світі. Вони щось блискавично друкували на клавіатурах, іноді вигукуючи дивні слова типу "Баг!", "Фіксуй!" і "Деплой, чорт забирай!".

Олексій миттєво змінився, з галантного кавалера він перетворився на свого, програміста, людину, яка опинилася в своїй стихії.

— Хай, гайз! — звернувся він до них чистою англійською, але почав використовувати специфічний айтішний сленг, який Анна не розуміла. — Бачу, у вас тут повний стак оверфлоу****?

Троє голів синхронно повернулися.

— Хто ви? — запитав один із них, рудий і в лахмітті замість футболки. — Ми не замовляли піцу. Ми замовляли редбулл.

— Ми маємо щось краще, ніж піца, — втрутилася Анна, вирішивши додати жіночої чарівності. — Ми "Олілея". Ми принесли вам моду й стиль.

— Стиль? — перепитав другий, у навушниках на шиї. — Це нова бібліотека для Python? Вона сумісна з Linux?

— Ні, це одяг, — терпляче пояснив Олексій. — Ми чули, ви прилетіли з Лондона. Можливо, ім'я "Олелея" вам про щось говорить?

При слові "Олелея" усі троє напружилися.

— ОлеЯ? — прошепотів третій, наймолодший. — Ви знаєте Олея? Того самого ОлеЯ, що зламав сервер Пентагону в шістнадцятому році? Він тут? Він хоче нас хакнути?!

Вони почали панічно перезиратися і закривати ноутбуки.

— Ні-ні! — Олексій ледве стримував сміх. — Я про модний дім "Олелея". Він шиє одяг. Різні сукні, костюми.

Айтішники ще раз перезирнулися і полегшено видихнули, а потім подивилися на Олексія, як на божевільного.

— Одяг? — зневажливо пирхнув рудий. — Чувак, ми пишемо код для керування світлофорами в Токіо. Нам начхати на одяг. Я ношу цю футболку вже вісім днів, бо не користуюся пралками принципово! Я просто купую новий одяг, а старий викидаю! Яка "Олелея"? Яка мода? Ідіть звідси, ви нам пінг псуєте!

— Вимітайтеся! — замахав руками другий. — У нас дедлайн через кілька годин, а ви тут зі своїми шмотками! Якщо ви не принесли кави або піци, то ви марнуєте наші ресурси!