Розділ 40. "І про одяг чого клопочетесь?"

Розділ 40. "І про одяг чого клопочетесь?"

Сонце вже давно сховалося за київськими пагорбами, пофарбувавши небо у глибокий чорнильно-синій колір, коли автомобіль Олексія під’їхав до католицького костелу Святого Олександра*. Вуличні ліхтарі кидали довгі химерні тіні, додаючи цьому вечору якоїсь таємничості і, чесно кажучи, трохи втоми.

— Ну що, — Олексій заглушив двигун. — восьмий у списку отець Варфоломій з Кентербері. Приїхав із паломницькою місією. Зараз він має бути в гостьовому будинку при костелі, п’є вечірній чай або молиться за грішні душі.

Анна, яка вже ледь трималася на ногах від цього марафону "їж — біжи — грай роль", подивилася на фасад храму з благоговінням і сумнівом.

— Олексо, це вже перебір, — промовила вона невпевнено. — Ми що, будемо впарювати священику контракти на модний одяг? Це ж святотатство! Нас грім поб’є прямо на порозі храму!

— Не поб’є, — заспокоїв її Олексій, беручи за руку (цей жест, до речі, вже став дуже звичним і необхідним для них обох, без нього вони й вже не уявляли своїх походеньок і поїздок). — Ми ж не пропонуємо йому міні-спідниці. Ми запропонуємо, гм, елітне облачення! Уяви, що у священика сутана з дихаючого льону від "Олелея", яка не мнеться навіть після трьох годин меси. Це ж мрія будь-якого пастора!

— Ти невиправний, — зітхнула Анна, але посміхнулася. — Ходімо вже, грішнику. Отримаємо своє прокляття і поїдемо спати.

На подвір’ї костелу було тихо. Вони знайшли отця Варфоломія на лавочці у внутрішньому дворику. Це був височенний худий старець із сивою бородою, схожий на доброго чарівника з дитячої казки.

— Доброго вечора, — тихо промовив Олексій, підходячи ближче і намагаючись виглядати максимально благочестиво.

Священик підняв голову. Його очі дивилися на них із добротою і легким подивом.

— І вам миру, діти мої, — відповів чоловік. — Ви прийшли на вечірню сповідь? Хоча храм уже зачинений, але Господь чує нас усюди.

— Е-е-е... не зовсім на сповідь, отче, — зам’явся Олексій, відчуваючи, як під поглядом священика геть зникає його веселе нахабство. — Ми швидше з діловою пропозицією. Благодійною! Ми представляємо один дуже поважний український дім "Олелея" і хотіли б співпрацювати з фірмою "Бартесон і Кеппанд", — Олексій цього разу напряму сказав про те, чого вони хотіли. 

При згадці прізвищ отець Варфоломій лагідно посміхнувся.

— Бартесон? — перепитав він. — Це, часом, не той Бартесон, що написав трактат про смирення в сімнадцятому столітті? Чудова книга, дуже повчальна.

— Напевно, ні, — втрутилася Анна, відчуваючи, що треба брати ініціативу в свої руки, доки Олексій не почав вигадувати нову легенду про трактати. — Це дім високої моди, отче. Одяг. Тканини. Стиль.

— Одяг, — священик зітхнув. — "І про одяг чого клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють і не прядуть...". 

— Ми розуміємо, отче. Але ми подумали, що, можливо, ви, як людина, що несе світло, хотіли б нести його в... е-е-е... більш якісних матеріалах? Ми шукаємо духовного наставника для нашого бренду. Того, хто покаже світові, що скромність може бути елегантною.

Отець Варфоломій подивився на них, потім на свої потерті сандалі, потім знову на них, і раптом розсміявся. Його сміх був веселим і добрим.

— Ох, діти мої, розсмішили, — промовив він, витираючи з ока сльозу від сміху. — Ви пропонуєте старому монаху стати, як це зараз кажуть, інфлюенсером? Моделлю?

— Амбасадором, — поправив Олексій.

— Суєта суєт і всіляка суєта, — похитав головою священик. — Я приїхав сюди поклонитися святиням, а не приміряти шовки. Мій "бренд" не змінювався вже дві тисячі років, і, повірте, у нас найкращий Дизайнер у Всесвіті.

Він підвівся, спираючись на палицю, і підійшов до них.

— "Бартесон і Кеппанд", — пробурмотів він. — Звучить, як назва адвокатської контори, яка судиться за спадок. Послухайте старого: не шукайте щастя в ганчірках. Воно не там. Воно ось тут, — він торкнувся своїх грудей в районі серця. — І, дивлячись на вас, мені здається, ви вже знайшли щось набагато цінніше за будь-який контракт.

Анна почервоніла, відчуваючи, що цей проникливий старець бачить її наскрізь.

— Ви не хочете навіть поглянути на каталог? — слабким голосом запитав Олексій, вже розуміючи, що це провал.

— Ні, сину мій, але я благословляю вас. Ідіть з миром. І купіть цій чарівній панянці морозива замість одягу. Це порадує її душу набагато більше.

Він перехрестив їх і повільно пориямував доріжкою геть, залишивши Анну й Олексія стояти посеред двору, трохи ошелешених і присоромлених.

— Отже, це не він, — тихо сказав Олексій через хвилину. — Гм. Це було повчально.

— Ага, він теж не агент із Лондона, — додала Анна. — Агент не сказав би про морозиво.

— Зате він сказав правду, — Олексій повернувся до неї і взяв обидві її руки в свої. — Про те, що ми знайшли щось цінніше.

У світлі ліхтаря його очі здавалися бездонними. Анна відчула, що вечірня прохолода зникає, а її охорлює тепло і трепет, десь там, у грудях.

— Ти про що? — прошепотіла вона, хоча прекрасно знала відповідь.