Розділ 38. Гастрономічний консультант

Розділ 38. Гастрономічний консультант

Олекса зробив хитро, коли сказав, що вони мають пообідати, бо наступний зі списку був той, хто пов'язаний із їжею. І ресторан, куди вони йшли зараз, був той, де їхній наступний "підозрюваний" був присутній саме зараз. Це якраз було недалеко від оперного театру.

— Слухай, Олексо, — з сумнівом промовила Анна, коли вони піднімалися у скляному ліфті на дах елітного готелю, де розташовувався найпафосніший ресторан Києва "Небесна Галушка". — А ти впевнений, що цей шеф-кухар наша людина? У списку сказано "гастрономічний консультант". Це звучить як той, хто вчить людей правильно їсти бутерброди, а не підписувати багатомільйонні контракти з модними домами.

Олексій поправив комір піджака, кинувши погляд на своє відображення у дзеркалі ліфта (і, звісно, на Анну, яка у своїй чорній сукні та з шаленим, азартним блиском в очах виглядала просто шикарно!).

— Аню, це не просто консультант. Це сер Олівер Крамбл. Людина-легенда! Я прочитав про нього! Кажуть, він інкогніто їздить світом від гіда "Мішлен" і роздає зірки, як Санта-Клаус подарунки, або, навпаки, забирає їх. Він прилетів із Лондона тим самим рейсом. І якщо "Бартесон і Кеппанд" — це серйозний бренд, то хто, як не зірковий шеф, може скупатися під їхнього шпигуна? Можливо, він їсть ці, як їх, трю... трюфелі в смокінгу від "Бартесон"?!

— Ага! Або в фартусі зі стразами, — гмикнула Анна, відчуваючи, як у животі зрадливо бурчить від смачних запахів, бо вони вже вийшли з ліфту і увійшли до ресторану. — Головне, щоб тут гарно годували, бо я страшенно захотіла їсти!

У ресторані їх одразу накрила хвиля ароматів запеченого м'яса, дорогого коньяку та якихось екзотичних спецій. Тихо грав легкий джаз, який дівчина обожнювала.

Зала ресторану була наповнена "вершками суспільства", але вся увага була прикута до одного столика в центрі біля панорамного вікна. Там, оточений переляканими офіціантами та блідим, як стіна, місцевим шеф-кухарем, сидів сер Олівер Крамбл, портрет якого Олекса показував Анні перед цим.

Це був повний, дуже огрядний чоловік із червоним обличчям, пишними сивими бакенбардами і злим поглядом. Він сидів перед тарілкою з якоюсь дивною червоною субстанцією і з огидою дивився на неї.

— Ходімо, — шепнув Олексій, беручи Анну за руку. — Діємо певною мірою нахабно, бо всі переважно люблять упевнених людей. Отже, ми представники "Олелеї" і прийшли запропонувати цьому дядьку стиль, достойний його смаку.

Вони швидко підійшли до столика саме в той момент, коли сер Олівер відклав ложку, трагічно зітхнув і витер губи серветкою.

— Це не буряковий гострий соус, — проголосив він вердикт, від якого офіціанти здригнулися. — Це деструктурована бурякова піна! Де текстура? Де драма? Де, зрештою, душа овоча?! Я не можу дати зірку закладу, який подає повітря замість їжі!

Місцевий шеф-кухар похитнувся і мало не зомлів, офіціанти підхопили його під руки, втримуючи у вертикальному положенні.

— Можливо, душі не вистачає не в соусі, а в виборі страви? — несподівано голосно втрутилася Анна, відчуваючи, як у ній прокидається справжня захисниця української їжі.

Сер Олівер повільно підняв на них із Олексою важкий погляд.

— Хто ви, дівчино? Ви прийшли захищати цю рожеву калюжу?

— О, ні, пане! — Анна чарівно посміхнулася. — Ми тут, щоб врятувати ваш обід і змінити ставлення до української кухні! Ми представляємо український дім моди "Олелея", але зараз забудьте про одяг. Як жінка, яка знає толк у їжі (по мені видно, правда ж?), я заявляю, що ви просто замовили не ту страву. Схоже, що у вас на тарілці новомодна страва з молекулярної кухні*! Ох, я вам скажу так: молекулярна кухня, по-перше, — не для типового українця, а по-друге, — це просто для фоточок в Інстаграм. А от для душі треба брати вареники!

— Вареники? — перепитав чоловік, насупивши кущисті брови. — Це такі... е-е-е... варені пироги?

— Це не пироги, це поезія в тісті! — підхопив Олексій, миттєво зрозумівши план Анни. — Я люблю з вишнями. Гарячі, соковиті, политі холодним медом або сметаною. Коли ви їх розкушуєте, то вишня вибухає в роті, як маленький феєрверк. Це і є справжня Україна, а не ця піна!

Сер Олівер подивився на Олексія, потім на Анну, потім на переляканого шеф-кухаря, на обличчі якого з'явилася надія.

— Вибухає, кажете? — в очах гастрономічного консультанта з'явився інтерес. — Гм. Ну що ж, я ризикова людина. Шефе, несіть ці ваші вареники! З вишнею! Я хочу відчути, як вони вибухнуть!

За десять хвилин на столі стояла величезна, паруюча макітра з варениками. Вареники були ідеальні: пухкі, білі, щедро политі розтопленим маслом і посипані цукром. Поруч стояла мисочка з густою домашньою сметаною.

Анна та Олексій, котрі розташувалися за сусіднім столиком, затамувавши подих, спостерігали за паном Олівером. Як, в принципі, і всі в ресторані. 

Чоловік обережно наколов один вареник на виделку, вмочив у сметану і відправив до рота. Заплющив очі. Він жував повільно й дуже зосереджено. Всі в залі завмерли. Музиканти перестали грати музику, а шеф-кухар ресторану почав молитися.

І тут обличчя британця змінилося. Суворі зморшки розгладилися, бакенбарди затремтіли, а на вустах з'явилася блаженна посмішка.

— О-о-о-о! — простогнав він від задоволення. — Це божественно! Тісто тонке, як шовк! Кислинка вишні, солодкість тіста! Це симфонія! Це не їжа, це обійми бабусі, дитячі спогади й вибух смаку! Справді вибух! — пан Олівер розплющив очі і вказав на шеф-кухаря пальцем. — Браво! Шефе, це геніально! Ви напевно отримаєте Мішленівську зірку у свій час! А зараз ви отримаєте також  мою особисту рекомендацію! Я особисто напишу для вас відгук про цей заклад, і там буде написано: "Найкращі вареники на схід від Гринвіча"!