Розділ 34. Професор Арчибальд Стерлінг

Розділ 34. Професор Арчибальд Стерлінг

Через годину, поснідавши в ресторані, Анна та Олексій обговорювали наступну свою ціль.

— Отже, номер два, — промовив Олексій, дивлячись на список гостей столиці у телефоні. — Професор Арчибальд Стерлінг. Оксфорд. Історик, спеціаліст з епохи Вікторіанства і старовинних механізмів.

— Звучить досить нудно, — зауважила Анна. — І що він тут, у Києві, робить?

— Офіційно — він консультант на виставці "Магія Часу", що відкрилася вчора в історичному музеї*. А неофіційно, то хто ж його знає? Може, він якраз той, кого ми шукаємо, шифрується і маскується?

— Або просто приїхав подивитися на наші українські годинники, — знизала плечима Анна. — І як ми до нього підступимося? Знову будемо парою?

— Звичайно! Але ковбой і далматинка тут не пройдуть. Професор, судячи з фотографії, ще той старий сноб. Нам треба виглядати як інтелектуали.

— Як інтелектуали? — Анна скептично оглянула свою плямисту блузу. — У цьому? Я схожа на пляму від чорнила, а не на інтелектуалку.

— А ми це виправимо, — Олексій підморгнув. — Зніми пояс, зроби блузу вільною. Волосся збери в тугий пучок, щоб виглядати суворою і серйозною панянкою. А я.., — він потягнувся на заднє сидіння і дістав звідти пару окулярів у роговій оправі. — Я буду твоїм науковим керівником. Або колегою-аспірантом.

— Ти возиш із собою бутафорські окуляри? — здивувалася Анна.

— Це комп'ютерні, для захисту очей. Але я маю в них розумний вигляд, чи не правда? — він начепив окуляри на носа і зробив серйозний вираз обличчя. — Ну як? Схожий я на людину, яка відрізнить рококо від бароко?

Анна пирснула.

— Ти схожий на дуже симпатичного ботана, який щойно виграв олімпіаду з математики.

— Цього вистачить. Поїхали гризти граніт науки!

Історичний музей зустрів їх запахом пилу і тією особливою тишею, яка буває тільки в місцях, де зберігаються дуже старі речі. Зал із виставкою годинників був напівпорожнім. Лише кілька пенсіонерок повільно човгали вздовж вітрин, група школярів ходили за екскурсоводкою і більше бавилися, ніж слухали її розповідь, та охоронець нудьгував на стільці.

Але самого професора Стерлінга неможливо було сплутати ні з ким. Сухенький дідуган у піджаку з латками на ліктях (справжніми латками!) і у краватці-метелику стояв біля величезного підлогового годинника і розглядав його через лупу, щось бурмочучи собі під ніс.

— Готова? — пошепки запитав Олексій, поправляючи окуляри. — Твоє завдання — кивати і робити вигляд, що ти захоплена... е-е-е... пружинками.

— Ага, пружинки — це моє улюблене хобі, — так само тихо відповіла Анна, поправивши свій нашвидкуруч зроблений пучок. — Ходімо.

Вони підійшли до професора. Олексій делікатно кашлянув.

— Перепрошую, пане. Не міг не помітити вашої зацікавленості цим екземпляром. Це ж робота майстра Гюстава Беккера**, кінець дев'ятнадцятого століття, чи не так?

Анна здивовано глянула на Олексія. Звідки він це знає? Почитав у Гуглі? Чи він справді ходяча енциклопедія? А потім помітила, що він одним оком приховано зазирав у екран свого телефону. І справді, напевно, скористався Гуглом, коли Анна не помітила. 

Професор повільно, наче стара черепаха, повернув голову. Його очі за товстими скельцями окулярів блиснули.

— Беккера? — перепитав він скрипучим голосом. — Молодий чоловіче, це поширена помилка дилетантів. Це ранній Ленцкірх***! Подивіться на форму маятника! Це ж очевидно!

— О, пробачте! — Олексій миттєво зорієнтувався, граючи роль засоромленого студента. — Звісно! Ленцкірх! Як я міг помилитися? Ми з колегою, — він кивнув на Анну, — саме пишемо роботу про вплив часу на... е-е-е... сприйняття сучасності.

— Сучасність? — професор пожвавішав, повернувся до них усім корпусом. — Сучасність — це хаос! Це миготіння! Люди перестали цінувати час! Вони дивляться в свої телефони, де час — це просто цифри. А час — це механізм! Це душа!

І тут професора, як то кажуть, понесло.

Анна чесно намагалася слухати. Перші п'ять хвилин. Професор розповідав про анкерні вилки, про шестерні, про мастило для годинників з кісток китів (фу!), про те, як раніше годинники заводили раз на тиждень, і це був священний ритуал...

Вона кивала. Вона навіть вставила в його монолог одне розумне "Гм" і два "Вражаюче!". Ох, професор був настільки занурений у минуле, що здавався частиною усієї цієї експозиції.

Але ж треба було якось перевіряти його на причетність до світу одягу й моди, бо він міг так просторікувати довгенько! Олексій, очевидно, теж це розумів, бо скористався паузою, коли професор набирав повітря, щоб продовжити далі.

— Це неймовірно цікаво, професоре, — сказав він. — Ви так тонко відчуваєте стиль епохи. До речі, про стиль... Ми тут представляємо один модний дім, "Олелея". Ми шукаємо натхнення в історії. Можливо, ви чули? Ми хочемо використати образи... е-е-е... старовинних механізмів у новій колекції одягу.

Це був прямий натяк. Якби професор був агентом, він би зреагував на назву "Олелея".

Пан Стерлінг завмер. Його обличчя скривилося, наче він з'їв лимон разом зі шкіркою.