Розділ 29. Що вдягнути?

Розділ 29. Що вдягнути?

Отже, у Анни було десь приблизно сорок хвилин, щоб перетворитися зараз із сонної дівчини, яка ще й кави не пила і не дуже прокинулася, на ексцентричну "багату й просвітлену астронаречену", яка повинна вміти невимушено обговорювати... е-е-е... баланс планет? Чи парад планет? Чи квадрат планет? Наче вона щось десь чула краєм вуха про такі заморочки. Читала статті в глянцевих журналах про це, але неуважно бо їй вони були нецікаві. Який парад у маленькій квартирі на околиці міста? Баланси й паради роблять в хоромах, а тут їй вистачало простого домашнього затишку, який створювали чашка кави, теплий пледі і гарна книжка...

— Трясця! — залаялася Анна й кинулася кинулася до шафи. — Що, чорт забирай, взагалі вдягають на зустріч з астродизайнеркою? Лляний балахон, бо з природних матеріалів? Якийсь здоровенний амулет з гірського кришталю? Чи довгенне, аж по коліна, намисто? Я саме так уявляю цю місіс Розалі. Напевно, у тому ж стилі треба й собі щось натягнути?

Вона почала гарячково перебирати свій гардероб, який раптом видався їй до стандартним і звичайним, абсолютно не придатним для такої вистави. Її джинси виглядали просто образою для "високих астральних (чи астрономічних?) вібрацій". Якась сукня? Напевно, ні, бо в сукнях вона має діловий вигляд, в тут треба вигляд дівчини, що витає у хмарах, любить елегантність і епатаж. 

І тут її погляд зупинився на одній речі, яку вона колись купила в секондхенді. Це була широка простора блуза здоровенного розміру, вся у величезних і хаотичних чорних плямах, що нагадували чи то тест Роршаха, чи то розлиту туш, чи то плями далматинця.  Але блуза була фірмовою і стильною. 

Вона рішуче витягнула цю блузу, приміряла її разом із тими елегантними темними штанами які вона одягла в аеропорт.  Подивилася на себе в дзеркало. Це виглядало наче й непогано, але трохи смішно. Блуза була величезна, бо, купуючи її, Анна хотіла приховати свої зайві кілограми, в натомість ця одежина робила її ще більшою. Проте вона була єдиною, яка надавала дівчині дивний і незвичайний вигляд. Та хай буде! 

Анна ще раз глянула на себе в дзеркало.

"Ця блузка хоч і дорога й незвична, але робить мене ще повнішою, — промайнула невтішна думка. — Олексій сказав, що ми повинні бути типу "просвітлені". Гм. Може, "просвітлені'" не паряться через кілограми? Може, вони бачать лише цю, як її, ауру і вічну гармонію?"

Чорт забирай, вона знову думала про свою вагу! І це в той час, коли Олексій, здається, зовсім не звертав на це уваги. Ні вчора в аеропорту, ні коли вони їхали в машині... Його погляди були зовсім іншими. Зацікавленими та ніжними. Ага, зацікавленими нею, Анною як жінкою... .

"Так, Аню, стоп! — осмикнула вона себе. — Не вигадуй жодних дурниць! Ми просто граємо ролі. От, і він грав роль закоханого нареченого. Там, в аеропорту, були натовпи людей! І наші конкуренти. Перед ними ми повинні були мати вигляд закоханих. Він і старався, адже на кону стоїть велика сама грошей і крутий спадок! Та Олексій і жабу цілував би, якби треба було! А я вже нафантазувала собі! Тоді і я гратиму роль! Я — наречена чоловіка, якому плювати на зайва вагу його обраниці (ох, якби ж то!) і в якої трохи проблеми з... наприклад, планетою Венерою! Треба вживатися в роль!".  

Отак думала Анна, чекаючи приїзду Олексія. Вона розпустила волосся, зробила легкий макіяж, знайшла в скриньці масивні срібні сережки, єдину справді дорогу річ, подарунок мами. Потім подумала і начіпляла на себе все намисто, яке знайшлося в її невеличкій скриньці з прикрасами, аж три штуки!

"Ну, наче нормально?! Я схожа на чорт знає що! Здоровенний плямистий далматинець вийшов на прогулянку!  — пробурмотіла вона своєму відображенню в дзеркалі, а потім пирснула від сміху. Вона була не схожа на себе, епатажна, кумедна і стильна. 

Тут задзвонив її телефон. Це був Олексій, котрий приїхав на машині і тепер питав, який номер її квартири, бо під'їзд знав, учора ж підвозив додому. Анна назвала номер квартири й схарапуджено забігала по ній, прибираючи, застеляючи, витираючи і ставлячи чайник...

У двері незабаром подзвонили, і дівчина кинулася відчиняти. Олексій стояв на порозі і, о Божечку, був не схожий сам на себе, бо теж підготувався до зустрічі з місіс Розалі.

Він був у світлих полотняних штанах, дорогій темно-синій сорочці-поло і... широкому ковбойському капелюсі. Анна, побачивши його, не втрималася й розреготалася.

— П-привіт! Ти ковбой?! — спитала вона, сміючись. 

— Привіт! — посміхнувся він, теж розглядаючи дівчину. Гордо задер підборіддя й картинно вдарив себе кулаком у груди. — Я ковбой з Марсу! Ну, так сталося.  А ти хто?

Тут Анна розсміялася ще гучніше.

— А я плямиста далматинка з Венери! — давлячись від сміху, вичавила з себе дівчина. — Заходь, ковбою, вип'ємо кави і обговоримо астральне просвітлення між Венерою і Марсом...