Розділ 26. В аеропорту

Розділ 26. В аеропорту

Дорога додому промайнула, як у тумані. Анна забігла у квартиру, відчуваючи, як у ній досі вирує дивна суміш збудження, ніяковості та незрозумілої радості. Вона швиденько кинулася в душ, змиваючи з себе втому після прибирання і той самий "робочий" піт, через який так хвилювалася.

Вийшовши з ванної, вона стала перед шафою. Питання "Що вдягнути?" цього разу набуло зовсім іншого рівня. Хоч вона й не була справжньою нареченою Олекси, але хотілося йому чомусь подобатися...

Вона відкинула джинси, бо видавалися надто буденними. Сукня? Гм. Надто святково. Її погляд зупинився на елегантних темних штанах і світлій шовковій блузі. Стримано, зі смаком, але водночас жіночно. Вона швидко зробила легкий макіяж і розпустила волосся. "Саме те, що треба для таємної місії", — іронічно посміхнулася вона своєму відображенню у дзеркалі й підморгнула. Якось вже й не помічала, що моє зайву вагу, бо не було часу про це думати. Та й Олексій не дивився глузливо, жодного разу не зауважив, що вона товста, навпаки, зиркав зацікавлено...

Рівно о шістнадцятій тридцять Анна була біля головного табло прильоту в аеропорту, чекала на Олексу. Саме тут вони домовилися зустрітися. Аеропорт гудів гомоном розмов численних пасажирів, а дівчина нервово озиралася, шукаючи Олексія.

І він з'явився, ніби з-під землі, вона й не помітила, як він непомітно підійшов. Він теж переодягнувся. Тепер на ньому були темні джинси, дорога сорочка і легка куртка. Ранковий "домашній" безлад на голові зник.

— Аню, давно чекаєш? — він посміхнувся. — Ти маєш чудовий вигляд.

— Дякую, — вона відчула, як знову заливається рум'янцем. — Та ні, щойно приїхала.

На мить вони завмерли мовчки, дивлячись одне на одного, трохи зніяковілі.

— Отже, — Олексій першим отямився, кивнувши на табло. — Рейс із Лондона прибуває за розкладом. Ще хвилин п'ятнадцять, і почнуть виходити пасажири.

— Добре, — Анна намагалася зосередитися. — Список пасажирів у нас є. Але що ми зараз будемо робити? Нора сказала "вирахувати" цю людину, але ж як? Дивитися на сотні облич? Це ж без толку.

— Я знаю, — погодився Олексій. — Я теж не думаю, що ми зможемо отак просто його чи її впізнати. Але ми мусили приїхати. Треба було хоча б спробувати просто подивитися на пасажирів. Можливо, нам пощастить, і хтось поводитиметься, ну, не так, як усі. Або, — він криво посміхнувся, жартуючи — можливо, хтось схожий на модельєра із фільмів. Тоді ми точно будемо знати, що це він.

Вони стали біля колони, звідки добре проглядався вихід із зони митного контролю. І так сталося, що Анна мимоволі притиснулася ближче до Олексія, пропускаючи потік пасажирів, і тоді він раптом взяв її за руку.

— Щоб було переконливіше, — серйозно, але з ледь помітним вогником в очах, пояснив він. — Адже ми граємо наречених. 

Анна лише несміливо стиснула його руку у відповідь і розсіяно посміхнулася. Ну, в принципі, Олексій платить їй за всю цю виставу. Хай уже потримається за руку, їй не шкода.

В цей момент на табло спалахнув напис «Прибув», і скляні двері розсунулися, випускаючи перших пасажирів.

— Дивися просто на людей і запам'ятовуй будь-кого, — прошепотів Олексій. — Просто так. Може, це нам знадобиться пізніше. 

Вони вдивлялися в натовп. Ось ділова жінка в окулярах тримає телефон біля вуха і голосно з кимось свариться. Ось літня пара, розгублено озирається. Ось молодий хлопець із величезним рюкзаком одразу попрямував до виходу. Ось дві дівчини, очевидно, подруги, енергійно розмовляючи, потягнули за собою торохкотливі валізи. Ось яскраво вбраний молодик, схожий на актора, задерши підборіддя, гордо продефілював до виходу. Ось повна поважна пані, вивчаючи крізь товсті окуляри в роговій оправі якусь брошурку, повільно побрела залом. Ось молода дівчина з чорним довгим волоссям понесла переноску з песиком всередині. Ось високий і худий чоловік несе два великі пакети з написом "Dominic"...

Десятки облич пропливали повз Анну й Олексія.

— Це неможливо, — прошепотіла Анна. — Вони всі виглядають звичайними. І людей надто багато! Як дізнатися, кого ми чекаємо?

Раптом Олексій напружився.

— О, кого я бачу! Поглянь, Аню. Біля кав'ярні, зліва.

Анна подивилася туди, куди вказував чоловік. Біля стійки кав'ярні, вдаючи, що п'є каву, стояв Геннадій. Поруч із ним стояла Зоя, пронизливим поглядом скануючи пасажирів, які виходили з дверей.

— Вони теж тут, — задумливо сказала Анна.

— І не тільки вони, — похмуро додав Олексій. — Пара номер три теж на місці. Подивися праворуч, біля стійки інформації.

Там стояли Юрій та Ольга. Вони вдавали, що вивчають флаєри на стійці, але Анна бачила, як очі Юрія не відриваються від виходу із зони прильоту.

— То всі тут, — промовила Анна. — Ти бач! Не ми одні такі хитрі. Вся, гм, "родина" в зборі. Вони теж намагаються "вирахувати" гостя в натовпі.

І тут в Анни змінився настрій. Якщо досі вона була трохи знервована присутністю Олексія, налаштована скептично й недовірливо до всієї цієї справи, то зараз... О, так! Це вже була не просто надумана, майже кіношна таємна місія, а це вже були перегони! Всередині дівчини почав розгортатися азарт і дух суперництва. Хотілося першою все вияснити. Хоча б для того, щоб втерти носа цій задаваці й кривляці Зої, яка Анну чомусь страшенно дратувала...