Розділ 15. Нора

Розділ 15. Нора

Олексій уже відкрив рота, щоб знову ляпнути щось різке у спину дівчині, але не встиг. Бо раптом до них долинув дзвінкий і веселий жіночий голос:

— Олексо! Та що ти там стоїш і не запрошуєш свою дівчину до нас? Ми вже всі зачекалися!

Анна підвела погляд і аж спіткнулася, вражена побаченим. По стежині до воріт ішла жінка, яку Анна, якби вона сама не була одягнена так само епатажно, теж могла б назвати “папугою”. Дівчина одразу ж чомусь зрозуміла, що це була бабуся Олексія. Але… то була не така “бабуся”, яку уявляла Анна. Ну, чесно кажучи, зважаючи на Олексія та її пристойно одягнених батьків, коли вони знайомилися у нього вдома, Анна так само уявляла і жінку елегантного віку, яка мала б пристойний вигляд. Ну, як мають строгий та пристойний вигляд майже всі бабусі. 

Ця ж жінка нагадувала маленький феєрверк у людській подобі. Вона була невисока, худенька й рухалася так швидко, неначе десь у неї було заховано двигунчик. Яскраво-синя сукня з асиметричним низом (спереду була коротша, трохи нижче колін, а позаду тягнувся довгий шлейф, мов хвіст павича) вражала! По всій тканині, так само, як і на Анниній, переливалися блискучі срібні нитки, які то злегка іскрилися блакитними відблисками, то вибухали блискавками і сліпили очі.

Величезне намисто з перламутрових кульок, кожна завбільшки з волоський горіх, прикрашало її шию, а руки жінки внизували браслети, що дзенькали при кожному русі.

І капелюх! Ох, що це був за капелюх! Широкі криси, прикрашені білосніжними пір’їнами і великим бантом, робили жінку схожою на пані з обкладинки журналу. Бо й обличчя у неї сяяло яскравим макіяжем: яскраво-червоні губи, сині тіні на повіках, ефектний рум’янець. І при цьому жінка зовсім не мала смішного вигляду. Навпаки, і вона сама, і всі навколо сприймали її незвичний вигляд, наче саме так і треба!

— Ох! — вигукнула вона, помітивши Анну, і сплеснула в долоні. — Яка краса! Ну, нарешті в нашій сім'ї з'явився хоч хтось, хто не боїться кольору й блиску! Дитино, ти справжня зірка! Це ж ти дівчина Олекси? Анна?

Анна лише кивнула, не встигла й слова вимовити, як бабуся, дзенькаючи браслетами, вже схопила її за руку і почала тягнути по стежці до гостей.

— Олексо, чого витріщився? — обернулася й гримнула вона на внука. — Ходімо! Нарешті ти й справді порадував мене! Твоя дівчина має бездоганний смак і почуття прекрасного! Як і я! 

Олексій лише пробурмотів щось невиразне і повільно пішов за ними, напевно, обдумуючи, що розповідати про свою дівчину гостям. 

— Ти мені подобаєшся, дівчинко! — говорила тим часом бабуся Олексія. — В тебе є сміливість! Ми з тобою, Анно, як дві канарки серед цієї сірої зграї горобців, — вказала вона на гостей віддалік. — Ні, як дві яскраві папуги! Не сумніваюся, що вони зараз так і говорять або думають про нас! Що ж, хай сміються і пліткують! Але ж у мене свято! А свято повинно бути веселим і яскравим, а не перетворюватися на черговий обід у родинному колі! Фу! Ненавиджу офіційні прийоми! Це так нудно! Люди повинні бути яскравими! Хіба не правда?

Анна розгублено всміхнулась, тепла хвиля вдячності піднялася в ній всередині. Дівчина не очікувала такої підтримки тут, де всі справді були одягнені, як для офіційного прийому. 

— Правда, е-е-е.., — несміливо кивнула вона.

— О! Я забула представитися, — схаменулася жінка. — Жодних “викань”! Жодної сором'язливості! І, не дай Боже, жодної “бабусі”! — посміхнулася господиня вечора. — Для тебе, як і для всіх, я просто Елеонора. А ще краще — Нора!

Позаду, кроків за два, ішов Олекса і тільки головою хитав, бо знав, що сперечатися з бабусею не мало сенсу...