Розділ 1. Неправильні двері

Розділ 1. Неправильні двері

Анна вже десятий раз за ранок глянула у свій телефон, звіряючи адресу. Замовлення для клінінгової компанії "Чистунчик" висвітлювалося у спеціальному додатку чітко і ясно: "Вулиця Робінзона Крузо, будинок номер 12. Прибирання. Час: 11:00".

— Та наче цей будинок, — глянула вона на фасад гарного великого будинку, до якого вела ажурна хвіртка, а також стежка, що впиралася в поріг. — Сподіваюся, дівчата не будуть сваритися, що я запізнилася. Давай, Аню, не бійся, — підбадьорила себе вона, витягуючи із сумочки теку з паперами.

Це були інструкції до прибирання. Два дні тому вона влаштувалася у клінінгову компанію, швиденько пройшла потрібний тренінг і тепер мала сьогодні перший день роботи.

Будинок виявився з двома входами, але Анна цього не помітила, і, звісно ж, вона вибрала ті двері, які… були «не тими». Дівчина підійшла до дверей і постукала, але вони раптом легко причинилися, були не замкнені.

— Агов, є хтось вдома? — прокричала вона, посміхаючись у душі, зауважуючи весело, що її фраза схожа із реплікою, яку промовляють часто у кіно персонажі, котрі потім знаходять у кімнаті труп. — "Сподіваюся, трупа тут немає", — подумала вона трохи сполохано. І знову зарепетувала. — Вдома хтось є?! Хазяїне!

Але будинок мовчав. Двері відчинилися легко, наче її чекали. Вона відчинила двері ще ширше і пройшла досередини, а потім мало не зойкнула від здивування.

У квартирі панував хаос. Стоси книг під стінами, розкриті блокноти та журнали всіювали всі поверхні, великі аркуші з якимись кресленнями на підлозі, кружки з недопитою кавою, коробки, кабелі, які змійками вели до двох комп’ютерів на столах у різних кутках кімнати. Це нагадувало не житло, а склад, а точніше, бібліотеку, яка щойно вибухнула.

Анна обережно переступила через гору паперів, поставила свій контейнер на відносно чисту підлогу і роззирнулась.

— Ого! Тут непочатий край роботи! От уже клієнт… Тепер зрозуміло, чому замовив прибирання. Тут якби був якийсь труп, то його ще треба було б відкопати із цього хаосу! Навіть страшно уявити, скільки це все прибирати…

Її колеги чомусь були відсутні у цій квартирі. А коли вона взяла телефон, щоб подзвонити і запитати, де вони забарилися, бо дівчина, виявляється, не запізнилась, а прийшла першою, то побачила, що немає зв'язку. Було таке враження, що тут відсутня зона покриття. «Ви не в мережі. Відсутня мережа», — видавали усі програми, і не можна було ні з ким зв'язатися.

— От, халепа, — сказала дівчина сама собі. — Ну нічого, мабуть, теж запізнюються, як і я.

Вона знала, що господарі часто залишають ключі працівникам клінінгових фірм, щоб ті прибрали у їхніх приміщеннях. Можливо, дівчата не запізнюються, і тут уже були, а потім вирішили піти попити кави і зараз повернуться. Так подумала Анна. Адже це логічно — навіть двері не зачинили. Коли вона йшла, то бачила невеличку кав'ярню за рогом вулиці.

Каву Анна не пила, надавала перевагу чаю, а щоб з'їсти якогось смаколика — і мови не було, бо дівчина була на вічній дієті.

Але робота є робота. Вона підкотила рукави й відкрила клінінговий контейнер. Вирішила сама почати роботу, а там і дівчата підійдуть. Побачать, що вона старається, то, може, ще і похвалять її перед шефом у фірмі, і тоді він буде вважати її серйозною людиною, а не дивитися скоса і хмуритися. Перш за все, Анна прочитала ще раз інструкції до всіх миючих і чистильних засобів, щоб, не дай Боже, не помилитися. Вона любила читати інструкції. А потім взялася до справи. 

У неї був спеціальний пластиковий контейнер із ручкою, який використовували всі працівники клінінгових фірм. У ньому все лежало по своїх місцях: пляшечки з розпилювачами, акуратно згорнуті різнокольорові мікрофіброві ганчірки, кілька пар гумових рукавичок, кілька губок і маленька щітка з жорсткою щетиною. Окремо кріпилася складена зручна швабра. У вузькій кишеньці збоку стирчала металева скребачка, а зверху виглядала пляшечка з ароматизованим спреєм — останній штрих, щоб у кімнаті пахло чистотою.

Все це вже не було Анні чужим, бо ж вона все добре вивчила за два дні тренувань і підготовки. Взагалі тренінг мав тривати довше, але рук катастрофічно не вистачало, тому її одразу ж на третій день і запустили «на практику».

Дівчина одягнула рукавички, дістала ганчірки й миючі засоби й узялася до справи.

Спершу зібрала чашки й тарілки, потім поскладала книги, відсунула коробки, витерла пил. Відкривши вікно, впустила свіже повітря. Кімната поступово набувала людського вигляду. "Можливо, й чайові гарні отримаю, я ж так гарно все прибрала", — думала Анна, згадуючи, як дівчата на роботі розповідали про непогані чайові від деяких клієнтів. 

Залишалося ще помити підлогу і пшикнути спреєм у кімнаті, щоб пахло. Дівчина розклала швабру і зашурувала ганчіркою по паркету. Вона вже закінчувала протирати останні метри підлоги біля вхідних дверей, коли почула позаду звук: хтось відчинив двері квартири.

— Що тут відбувається?! Ви хто така? — різкий голос змусив її підскочити.

Анна озирнулася. На порозі стояв високий темноволосий чоловік з гострими вилицями й грізним поглядом.

— А-а-а… ви… хто? — вона інстинктивно виставила вперед швабру.

— Я перший спитав! — промовив чоловік грізно, і Анна мало не пирхнула. Так завжди говорив її однокласник Васько у школі, двієчник і ябеда.