Розділ 36

— Маленька, — Влад схопив Сабіну на руки та почав цілувати її обличчя, — сильно забилася? 

— Ти не сказав, де саме зустрінемося! Оболонська набережна велика! — із докором сказала Сабі. 

Владислав сильніше притиснув дівчину до себе.

— Ай, ай... боляче! — зі сльозами на очах почала сміятися та, доторкнувшись однією рукою до його шиї, іншу поклала на груди. Поглянула в очі та промовила в губи. — І знову все через тебе... 

— Я дійшла до одного висновку — в житті кожного з нас люди поділяються на два типи: люди для масовки і люди для душі. Мені дуже хочеться вірити, що в житті кожної людини, яку я зустрічала на своєму життєвому шляху, я була саме людиною для душі, адже саме таких людей пам’ятають завжди, навіть якщо спілкування з часом припиняється. Завжди потрібно бути людиною, до спілкування з якою хочеться повернутися, а не тією, чиє ім’я навіть не згадають наступного дня.

Чоловік примружившись, уважно слухав її. Вона підняла на нього погляд, й запитала:

— Владиславе, хто я для тебе?

— Сабіно, я не той чоловік, який буде кожен день говорити про кохання. Я черствий цинік, який звик брати, а не віддавати! Я не багатослівний у коханні, але показую свої почуття діями!

Сабіна не встигла відреагувати на його слова. Влад стрімко накрив її губи своїми. Але разом із цим досить обережно та тендітно обійняв за спину та притиснув до себе. Сабі відчула, як від його дотиків по тілу ніби пройшовся струм й ноги ставали ватними, а від цього поцілунку вона втрачала внутрішню рівновагу. Цей поцілунок знову змусив її серце перекачувати щохвилини на один літр крові більше звичайного, миттєво підвищив артеріальний тиск та спровокував викид адреналіну.

      Сабіна прокинулася з головним болем, який ніби лещатами скував навіть її рухи. Випила ліки й поглянула на годинник: була лише шоста ранку. Прислухалася: у квартирі була тиша.

Тихенько встала та зайшла в кімнату, в якій відпочивав Владислав. Притулилася до дверей та, спостерігаючи за чоловіком, всміхнулася. Вона бачила, як підіймається його грудка клітка, чула спокійне дихання й, обвівши поглядом по тілу, зашарілася.

Сьогодні вона також дещо пригадала, і ці спогади були... хорошими, наповнені різними емоціями, а найголовніше — вона відчула наплив щастя!

Дівчина вийшла з кімнати та видихнула. Як можна бути таким красунчиком? І характер у нього чудовий! Не чоловік, а мрія... лише одне питання: він її мрія чи ні? Поглянула на каблучку й повернулася у свою кімнату. Закутавшись у простирадло, закрила очі й знову занурилася в сон!

— Владиславе, для Сабі так буде краще!

— На цей раз я з тобою погоджусь!

Через сон вона почула знайомі голоси. Тихо встала та, одягнувши халат, вийшла на кухню. За столом сиділи Влад і Руслан й, помітивши Сабіну, перестали говорити.

— Добрий ранок! Про що говорили?

Чоловіки переглянулися. Вона сіла на високий стілець та, закинувши ногу на ногу, нахмурилася.

— Ну, чому мовчите?

Сабі помітила погляд Влада, який сканував спочатку її ноги, потім, подивився в очі. Вона першою не витримала й відвернулася.

— Сестро, — почав говорити Руслан, — ми розуміємо, що тобі зараз дуже складно, але... краще буде, якщо ти поїдеш на деякий час із Києва.

— І чому ж? — склавши руки на грудях, спокійно запитала.

— Річ у тому, що твоєму колишньому висунули підозри в декількох злочинах, і є побоювання, що саме він організував нашу аварію!

— Колишній? — хмикнула та поглянула на обручку. — Я відтак дуже сильно рада, що не пригадала свого колишнього чоловіка! Але це ще не все?

Руслан промовчав та перевів погляд на Владислава.

— Брате, кажи так, як є. За мою нервову систему можеш не хвилюватися.

— Один із організаторів злочинного бізнесу, а саме Арсен Поліщук, втік із країни. Я колись із ним співпрацював. — Руслан опустив очі додолу.

— Поліцейський, який навідувався до тебе в лікарню, виявився людиною Поліщука. Йому також оголосили підозру! — додав Влад.

Сабіна відвернулася та зітхнула.

— Нікому не можна довіряти! Я, звичайно, не пам’ятаю, хто такий Поліщук, та не згадала свого колишнього, але я пригадала дещо інше, Руслане!

Брат сіпнувся й підняв голову.

— Я хочу, щоб ти відвіз мене на кладовище, де... — Сабіні тяжко далися ці слова, — де поховані наші батьки та дідусь із бабусею!

Руслан встав із місця і наблизившись, мовчки обійняв сестру.

— Все, все, досить цих обіймів! — через сльози промовила. — Якщо ти не проти, поїдемо завтра?

— Так, звичайно! — відповів. — Мені вже час йти, вибач. Надалі Влад тобі все пояснить.

Коли Руслан пішов, Сабіна почала хвилюватися, адже не знала, як розпочати розмову з Владом. Подивилася на чоловіка й помітила, що він був одягнутий в інших одяг.