Розділ 32

Минали дні, й Владислав почав дратуватися від того, що його приставили лише партнером по бізнесу. Чоловік бажав обійняти свою маленьку, незахищену дівчинку та зізнатися, як він її кохає, але постійно був змушений не показувати свої почуття.

— Владиславе, ти повинен заспокоїтися та не нервувати! Якщо ти дійсно кохаєш Сабіну, ти візьмеш себе в руки та зробиш все, що від тебе залежить, аби вона знову згадала ті почуття, які були у вас! Якщо потрібно, то знову будеш завойовувати її серце та кохання! — суворо сказала Марія Степанівна.

— Мамо, браво! — поплескала в долоні Еріка. — Повністю підтримую!

Влад склав руки в кишені й втомлено опустив голову. Він вже кілька днів нормально не відпочивав.

Ярослава Артеменка арештували. Йому оголосили підозру за декількома статтями Кримінального кодексу України: шахрайство, підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб — підприємців, ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів). Тепер йому точно не ухилитися від відповідальності.  Проте Поліщук втік із країни, Руслана виписали з лікарні, а Сабіна так і не згадала його...

Пам’ять Сабіни була як чистий аркуш, і зайвий стрес був не бажаний. Лікар наполягав, що пацієнтка повинна сама все згадати, тим паче що через кілька днів вона вже пригадала своє ім'я, і це був гарний показник!

Руслан також був поряд. Він розумів, що Сабі згадає все: його вчинки та біль, які їй приносив, але на даний час він намагався бути саме тим братом, якого так сильно хотіла бачити біля себе Сабіна.

Спочатку дівчина віднеслась до Руслана з недовірою, але це зрозуміло було, адже відчувала не лише фізичний біль, але й моральний, який спустошував її зсередини.

Коли лікар Сабіні дозволив вийти на вулицю, дівчина не вагалася й одягнула в’язаний светр, чорні джинси, взула кросівки та накинула пальто. Одяг їй привезли Лалі та Карина, які сказали, що вони подруги. Це «знайомство» відбулося досить скромно, принаймні зі сторони Сабі.

Дівчина бачила емоції дівчат, їхні сльози та щирі слова, але не могла змусити себе комусь довіряти, особливо тоді, коли нічого не пам’ятала!

Вночі Сабі дивилася на каблучку, крутила її на пальчику і саме в такі моменти відчувала тепло та спокій.

Руслан, навіть дівчата відмовлялися говорити, звідки в неї ця обручка, тому Сабі вже встигла придумати собі різні версії, серед них були навіть не дуже хороші... але, зрештою усвідомлюючи, що такі позитивні емоції не може викликати ця каблучка, якщо в минулому з нею пов’язано щось погане.

Звертатися до психолога з цим питанням Сабі не захотіла, тому й час від часу продовжувала мучити себе, намагаючись згадати своє минуле життя. Навіть і зараз, коли сиділа на лавці в парку на території лікарні, машинально, не задумуючись над своїми діями, крутила обручку на пальці. Підняла голову й заплющила очі, відчуваючи ще тепле сонце на обличчі. У цьому році осінь порадувала гарною погодою, тому, насолоджуючись теплом, дівчина намагалася не думати про погане.

— Сабіно Олексіївно!

Вона розплющила очі, й озирнулася. Чоловік, який покликав її, представився, показав посвідчення слідчого та присів поряд. Сабіна віддалилася від нього, адже його задоволена та пихата пика відразу їй не сподобалася.

— Я вчора говорила з вашими колегами! Більше мені нічого додати!

— Шкода! — хмикнувши, сказав чоловік. — Допитані свідки стверджують, що бачили чорний джип, і саме через цю машину й трапилася аварія. Можливо, ви щось пригадали, але не хочете розповідати?

Сабіна повернула голову до чоловіка й широко відкрила очі. Він що, знущається з неї?

— Можете звернутися до лікаря Наумова Микити Анатолійовича, і він сам підтвердить мій діагноз! На даний час я згадала лише своє ім’я! — знервовано промовила дівчина.

— Гаразд! — чоловік підняв вверх долоні. — Не потрібно так хвилюватися! Якщо раптом щось згадаєте, ось мій номер телефону! — чоловік простягнув клаптик паперу. Сабіна поглянула на його руку та сховала свої руки в кишені.

— Якщо я щось пригадаю, то обов’язково повідомлю слідчому, який проводить розслідування!

— Сабіно Олексіївно, — чоловік примружив очі та наблизився ближче, — я б вам рекомендував...

— Сабіно! — хтось доторкнувся її плеча, від чого вона сіпнулася та оглянулася. Це був Владислав Громов. — Шановний, — Громов звернувся до чоловіка, — а ви хто такий?

— Ну гаразд, якщо ви нічого не пам’ятаєте, — швидко почав говорити чоловік, — я краще піду. Всього найкращого вам!

Сабіна полегшено зітхнула та повернулася обличчям до Громова, який продовжував тримати свою руку на її плечі.

— Все гаразд, можете відпустити мене, — вдивляючись в його блакитні очі, ледь чутно промовила.

— Ким був той чоловік? — грубо запитав Громов.

— Слідчий, принаймні він так мені сказав, — намагаючись не реагувати на його тон, спокійно відповіла Сабі та помітила, як чоловік знову нахмурився.

— Сабіно, заради своєї безпеки спілкуйся, будь ласка, лише зі старшим слідчим майором Корніловим. Ти пам’ятаєш, як того слідчого прізвище?