Розділ 28

Сабіна відвезла Руслана додому. Зупинившись біля під’їзду, чоловік не поспішав виходити. Мовчання нагнітало, і вона нервово почала стукати по керму.

— Сабі, я ніколи тобі не дякував за те, що ти в мене є, — тихо сказав. — І розумію, що мої слова нічого не можуть змінити. Сподіваюсь, що з часом все ж таки зможеш мене вибачити... знову.

Сабіна відвернулася, щоб брат не бачив її сліз.

— Тобі варто відпочити! — надірваним голосом сказала.

— Сабіно...

— Руслане, йди! Я тебе прошу...

Коли брат вийшов із автівки, Сабіна згадала, що його сумка з речами залишилася в машині. Вона повернулася та дотягнулася до його сумки на задньому сидінні. Руслан тупцював біля під’їзду, але не наважився першим підійти. Вийшла з машини та, повільно підійшовши до брата, віддала сумку.

— Дякую! — опустивши очі, сказав.

Сабіна хотіла сказати ущипливо, накричати, можливо, навіть вдарити, причому кілька разів, але, стиснувши руки в кулачки, мовчки повернулася. Настрій був і так паскудним, тому не захотіла псувати собі нерви й вирішила дати спокій брату. Їхати додому не дуже хотілося — хоча б трішки розвіятися, не думаючи куди саме поїхати, тому вона опинилася на Оболонській набережній.

Повільно крокуючи набережною, закуталася в жакет, адже від води повіяло холодом, ще й вітер піднявся, як на зло. На вулиці вже була осінь. Час стрімко летів уперед, а Сабіна відчувала, що тупцюється постійно на місці і не може зробити кроки вперед, такі важливі та потрібні! Це тривало до того часу, доки вона не зустріла Владислава!

Він зміг дістатися до її серця, причому з першого погляду, зміг знову вдихнути в неї віру в щастя та кохання, і вона повірила йому та другий раз впустила його у своє життя, але разом із цим сумніви та страх, що не може повністю дати чоловіку все своє тепло та ніжність, а найголовніше — дітей, все одно ще були присутніми.

Марат, Ярослав, потім брат — це ті чоловіки, які виривали її серце та танцювали на ньому чечітку!

Якщо Марата та Ярослава вона відпустила, то брат завдав їй найбільшого болю! Діставши мобільний телефон, мимоволі посміхнулася, адже на екрані висвітилося його ім’я.

— Сабіно, з тобою все добре? — схвильовано запитав Влад. — Я декілька разів тобі телефонував...

— Вибач, я була з Русланом, не чула, як ти телефонував.

— У тебе сумний голос! Де ти? Я зараз приїду!

— Я там, де набила собі синці через тебе!

Сабіна почула, як Влад хмикнув.

— Чекай мене, я скоро приїду!

Сабі виключила мобільний телефон.

«Я завжди чекала лише тебе. Почекаю ще трішки», — подумала про себе. 

Ніхто нічого не забуває і не пробачає! Частина життєвої істини, яка відкривається не одразу і далеко не кожному. У кожного з нас є не до кінця забута людина, історія, спогад, до дір заслухана пісня, вірш, чиясь цитата, яка зачіпає найглибші рани душі. Життя пішло далі, минули роки, змінилось все навкруги, але наш життєвий досвід і ці «незабудки» будуть із вами все життя! Одним поривом вітру принесе знайомий запах, і в пам’яті зрине все, що ви так довго намагались сховати упродовж всіх років. І перші сльози від розбитого серця, першу по-справжньому болючу втрату людини, яка більше не переступить поріг вашого дому, бо пішла в інше життя, усе перше, що назавжди пішло з вашого життя. І воно не забудеться, хоч скільки років не відміряй, скільки доріг не пройди, воно було твоїм і назавжди з тобою зостанеться. Воно буде з тобою в моменти прикрості й радості, повного щастя й абсолютної зневіри, кохання до безпам’яті й залишків розбитого вщент серця! Все назавжди з тобою! Кожна емоція, подарована людиною, кожен її дотик, її незабутнє особливе слово, яке, навіть чуючи від інших, не можеш сприймати як слід, бо у твоїй пам’яті воно звучить зовсім не так! Пережиті емоції, вони ж як дотик, бувають приємні, а бувають такі, що ніби залишають на шкірі опік. Кожен із нас з ними живе і реалізує їх по-своєму: хтось плаче, хтось сміється, хтось посміхається новому дню, а хтось втратив лік своїм дням. Ми різні, й у кожного різне «боляче», різне «страшно», у кожного свої проблеми та внутрішні дискусії, з висоти яких він оцінює проблеми інших. Людей мільйони, й в середині кожного свої незримі світи, які вибудовані часом, досвідом, обставинами. І як же часто всі бояться впустити когось у свій світ. Так і ходять поряд по світу сотні споріднених галактик, що сковані страхами минулого, за якими не бачать найближчого майбутнього.

Владислав так тихо підкрався до Сабіни, що вона зойкнула, коли чоловічі руки обвинули її за талію. Швидко поцілувавши в щоку, Влад засміявся.

— Це зовсім не смішно! — буркнула Сабіна. — У мене ледве серце не зупинилося!

Влад долонею накрив ліву грудь і поцілував дівчину в шию.

— Тепер я дійсно відчуваю, як шалено б’ється твоє сердечко!

— Воно так шалено б’ється, тому що ти злякав мене! — хмикнула й поклала голову на чоловічі груди.

— Як пройшла зустріч із Русланом?

— Тяжко... сумно, зі спогадами з минулого життя! А знаєш, що найстрашніше у всьому? Колись Руслан не був таким... нікчемним братом! Після смерті дідуся все змінилося! Бізнес, шалені та швидкі гроші, гра в казино, жінки на ніч і влада, яку він отримав у спадок! — засміялася. — Боже, я знову його намагаюся виправдати!