Розділ 26

Вона знову втекла, але цього разу тому, що боялася побачити недовіру чи навіть байдужість в очах Владислава.

Він так стрімко налетів на Ярослава та почав кричати, що вона просто злякалася. Влад міг не все правильно зрозуміти, тому, на жаль, захисною реакцією став крик та втеча.

В її житті чоловіки намагалися керувати нею, починаючи з брата. Потім був Марат, який взагалі виявився ще тим мерзотником, через якого вона втратила дитину, і тепер є ймовірність, що вона взагалі більше не може стати матір’ю, та Ярослав, який своєю ревністю та владним характером не давав їй нормально жити.

Сабіна не вірила, що Владислав може бути таким, але паніка та страх були сильнішими. Вона вже пожаліла про свій вчинок та втечу, але, закутавшись у простирадло, заснула у сльозах та з дурними думами в голові...

Гуркіт у двері був таким сильним, що вона злякано підскочила. Накинувши на себе халат, підійшла до дверей та тремтячими руками відкрила їх.

Чоловік, який перевернув її життя, змусив відчувати біль та страждати, але який знову так легко просочився під шкіру та дійшов до самісінького серця, похмуро дивився на неї, від чого Сабіна лише важко зітхнула та, зробивши крок назад, впустила у квартиру.

Сабі відчула напругу та злість, яка бушувала в чоловіку, але боялася навіть й слово промовити. Знову відчула почуття провини. Вона нічого погано не зробила, але тяжкість на душі все одно була. Вина так сильно лютувала у душі, що викликала внутрішнє напруження, виснаження й дискомфорт.

Влад пройшов у вітальню. Сабіна закрила двері й тихо пішла слідом за ним. Чоловік зупинився й озирнувся.

— Ти знову втекла, навіть не даючи шансу все пояснити. — Його голос лунав твердо й відлунням відбивався в її душі.

— Я не хотіла тебе засмутити, — опустивши очі, відповіла.

Влад фиркнув та, подолавши відстань, яка була між ними, великим пальцем руки підняв підборіддя.

— Сабіно, я хвилювався за тебе! Коли Артур Іванович зателефонував та повідомив, що ти вирішила зустрітися з тим покидьком Артеменком, я...

— Ти помчав рятувати мене? — через сльози запитала.

Владислав видихнув.

— Ти не правильно все зрозуміла, маленька!

Від його слів по щоках нестримано полилися сльози. Вона вже не розуміла власних почуттів й не могла зрозуміти Владислава.

— Я думала, що ти ображаєшся на мене... що ти злишся... я злякалася...

— Сабіно, у твоєму житті було досить багато мудаків, і я не хочу, щоб ти вважала, що я один із них.

Дівчина істерично засміялася та закусила нижню губу.

— Значить, ти не... ображаєшся? — із надією запитала.

— Маленька, — Влад міцно обійняв Сабіну та почав гладити її по волоссю, — я злий через те, що ти пішла на зустріч із Артеменком, намагаючись захистити свого брата! Не варто ризикувати собою!

— Арешт Руслана влаштував Ярослав... але брат винний у своїх діяннях. Завтра в нього суд, а я не можу бути присутньою!

Сабіна обійняла Влада за спину й поклала голову йому на груди.

— Я ще дещо дізналася, — заплющила очі й затремтіла.

— Якщо тобі тяжко, то не говори!

— Ні, я хочу тобі все розповісти.

Сабіна відсторонилася від Влада і, взявши його за руку, присіла на диван. Спостерігаючи, як сонце сідає за обрій, Влад чекав, доки дівчина наважиться говорити. Вона обійняла себе за плечі й, зітхнувши, почала розповідати про розмову із Ярославом.

Доки Сабі повільно, без емоцій говорила, Влад спостерігав, як гіркі сльози котилися по її щокам. Його кохана жінка, його Королева, вродлива та ніжна маленька поділилася своїми почуттями. Не витримавши дівочих сліз, він згріб її у свої обійми та знову дав обіцянку, що більше ніхто не посміє їй нашкодити.

— Ми неправильно почали наше знайомство з твоєю матір’ю, — заспокоївшись в обіймах Влада, сказала Сабіна й, піднявши голову, поглянула йому у вічі.

Чоловік усміхнувся і поцілував Сабіну у скроню.

— Нічого, все можна виправити, було б бажання!

— Мого бажання мало... здається, я не сподобалася Марії Степанівні!

— Вона просто не знає тебе так, як знаю я. Я впевнений, що матір також закохається в тебе...

— Як ти? — додала Сабіна та, опустивши очі додолу, відчула, як щічки називаються рум’янцем.

— Все вірно, як я! Ти повинна бути сильною та набратися терпіння. Але лише тоді, коли мене не буде поряд.

Від його слів Сабіна знову всміхнулася й, заплющивши очі, провела рукою по чоловічій руці та, дійшовши до пальців, схрестила їх.

— Зі мною можеш бути слабкою, — додав Влад, — досить боротися за своє місце під сонцем, сподіваюсь, що ти вже знайшла його.

— Знайшла! — погодилася. — Вибач мені за істерику!

— Не вибачайся. Я тебе кохаю, Сабіно, і мені важливо знати, що з тобою все добре і ти щаслива!

Сабі нічого не відповіла. Повільно підняла голову й поцілувала чоловіка в шию, потім дісталася губ й показала свої почуття діями, а не лише словами.