Розділ 21

Манхеттен. Нью-Йорк

Влад знову був вимушений раптово зірватися й вилетіти у Штати. Кілька разів телефонував Сабіні, але мобільний був відключений, тому прийшлося зв’язатися з Русланом та коротко й стисло повідомити, що кілька днів його в Києві не буде й щоб він попередив Сабіну, адже не хотів, щоб вона думала, що він другий раз покинув її, тим паче після того, як вона розповіла правду.

Те, що він дізнався, не можна було порівняти з тими емоціями та почуттями, які викликала в нього сама дівчина. Вона була такою щирою та ніжною, що виникло бажання оберігати її від усіх проблем. Владислав хотів, щоб Сабі також зрозуміла, що тепер вона не сама й може розраховувати на його підтримку та захист, прихильність та почуття, які впевнено увірвалися в серце чоловіка.

Звичайно, що Влад хотів швидко розв’язати всі питання та повернутися в Київ.

     Джордж повідомив, що відкриття ресторану у Вільнюсі прийдеться перенести на кінець жовтня.

— Джордже, ну так перенесіть дату відкриття! — роздратовано сказав Владислав. — Обов’язково було потрібно мене викликати?

— Так забажала Марія Степанівна, — стенув плечима Джордж.

У кабінет зайшла матір Влада й, привітавшись із Джорджем, обійняла сина.

Під прямим поглядом Марії Степанівни Джордж швиденько покинув кабінет.

— Владиславе, ти знаєш, що я ніколи не втручалася у твоє особисте життя, — почала говорити Марія Степанівна, — навіть в історію з Крісті, — тяжко зітхнула.

— Мамо, ти краще скажи, як Еріка?

— Вже краще... і вона сумує за тобою, так само, як і я! — матір ніжно доторкнулася до руки сина та легко всміхнулася.

— Мамо, можливо, нарешті скажеш, чому мій приїзд був таким обов’язковим? Джордж міг все сам вирішити.

— Навіщо тобі потрібні акції торгового центру в Україні? — прямо запитала Марія Степанівна.

Влад примружив очі й присів навпроти матері.

— Тебе цікавить лише це?

— Навіть бувши з Крісті чи іншими жінками, ти ніколи не покидав так надовго роботу і все постійно сам контролював. А тут зривається відкриття нового ресторану, а тобі хоч вилами по воді. Владиславе, я лише хочу дізнатися правду!

— Правда в кожного своя, — спокійно відповів Влад.

— Значить, питання не в самих акціях, а можливо, в жінці? Я права?

Питання матері заставило Влада впасти в маленький ступор. Він лише кивнув.

— Я хочу познайомитися з тією жінкою, заради якої ти вирішив повернутися в Україну!

Влад лише нахмурився, але нічого не відповів.

— Ну що ж, тоді все вирішено, — сказала Марія Степанівна. — Тим паче я давно не була на батьківщині, і Еріці потрібно розвіятися! А на хазяйстві залишимо батька, він все одно не дуже сильно бажав летіти до Києва!

Оце так новини!

Марія Степанівна вже все вирішила, тому сперечатися чи відмовляти не було сенсу.

— Гаразд, я забронюю квитки!

— На трьох!

— Так, мамо, звичайно, на трьох!

Пройшло два дні

Пуща-Водиця

       Сабіна бачила пропущені дзвінки Владислава, але так і не наважилася передзвонити йому. Дівчина більше приділила увагу підготовці свята, яке Руслан вирішив провести в їхньому заміському будинку, та намагалася таким чином відірватися від негативних думок. Руслан два дні ходив за сестрою по п’ятах, але вона його весь час уникала та вдавала, що не помічала його.

Вона знову повернулася в будинок її дитинства, який знаходився в мальовничому й казковому селищі Пуща-Водиця в Оболонському районі міста Києва.

Дачне селище Пуща-Водиця відоме своєю чудовою природою, яка була гарною в будь-який час року, чистими озерами та хвойним лісом. І навіть серед всіх найманих працівників, які невтомно працювали та готувалися до свята, Сабі рада була повернутися туди, де щасливі спогади огорнули її свідомість.

На першому цокольному поверсі будинку була сауна, зона відпочинку, кухня, пральня, санвузол та дідів кабінет. А у великій та світлій вітальні був камін, вихід на терасу й басейн. Мармурові сходи вели на другий поверх, на якому було шість гардеробних кімнат та дві великі ванни з санвузлами. Але родзинкою цього будинку був прямий вихід до соснового лісу.

Зайшовши в кабінет діда, Сабі оглянула родинні фото на стіні, провела рукою по шкіряному дідовому кріслі, акуратно склала книги на поличці та пораділа тому, що Руслан все ж таки приглядів за будинком. Брат зайшов у кабінет й, склавши руки на грудях, пильно поглянув на сестру.

— Руслане, я не маю бажання з тобою розмовляти, — спокійно сказала.

— Сабі, не уникай мене! Нам треба поговорити...

— Це тобі треба поговорити, а не мені. Я більше не хочу слухати тебе й вислуховувати твої виправдання.

Сабіна хотіла вийти з кабінету, але Руслан закрив перед її обличчям двері.