29. Замість епілогу

Сніг тихо сипався за вікном, лягаючи на підвіконня м’якими білими пластівцями, ніби хтось обережно накривав місто ковдрою спокою. У квартирі пахло мандаринами, корицею й теплом — справжнім, живим, тим, що осідає в грудях і не дає дихати рівно, бо щастя інколи теж тисне.

Аліна стояла біля ялинки, обережно поправляючи золоту стрічку. Її пальці трохи тремтіли — не від холоду. Вона затримала долоню на гілці, вдихнула запах хвої й раптом усміхнулася, сама до себе.

— Крива? — тихо спитав за спиною Матвій.

Вона озирнулася.

Він стояв, спершися плечем об дверний отвір, у домашньому светрі, з розпатланим волоссям і теплими очима, в яких відбивався вогонь гірлянди. І дивився на неї так, ніби досі не звик, що вона — тут. З ним. Назавжди.

— Трохи, — прошепотіла Аліна, але не про стрічку.

Він підійшов ближче. Дуже близько. Так що вона відчула його тепло ще до того, як він торкнувся.

Матвій обережно підняв її руку й сам зав’язав стрічку, пальцями ледь зачіпаючи її зап’ястя. Повільно. Наче боявся сполохати.

— Тепер ідеально, — сказав він тихо.

Аліна дивилася не на ялинку. На його руки. На те, як вони стали спокійнішими. Як більше не тремтіли від стриманого болю, як колись.

— Ти щасливий? — раптом спитала вона.

Він завмер. Не одразу відповів. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах, на очах, ніби він знову щось перевіряв у собі.

Потім він обережно притиснув її до себе.

— Я дихаю, — прошепотів він їй у волосся. — Раніше ні.

Її серце стиснулося так сильно, що вона мимоволі вчепилася пальцями в його светр. Тканина під долонею була тепла, жива, як і він. Як і їхнє життя тепер.

Дзвінок у двері пролунав раптово й голосно.

— Вони, — усміхнувся Матвій, не відпускаючи її.

— Відпусти, — засміялася Аліна, але не відходила.

Він поцілував її в скроню і тільки тоді пішов відчиняти.

У квартиру влетів сміх разом із холодним повітрям.

— З Новим роком, закохані! — вигукнула Катя, одразу обіймаючи Аліну так міцно, що та ледь втрималася на ногах.

— Обережно, я жива ще, — засміялася Аліна, відчуваючи, як тепло розливається по грудях.

Андрій зайшов слідом, струшуючи сніг із плечей, а за ним — Рита, яка принесла величезний пакет із їжею.

— Ми вирішили, що ви точно нічого не встигли приготувати, бо… — Рита підморгнула Матвію, — зайняті один одним.

Матвій ледь помітно почервонів, і це було настільки рідкісно, що всі розсміялися.

— Я все чую, — буркнув він, але усмішка зрадницьки залишалася на його губах.

Вечір розчинився в розмовах, запахах святкових страв і теплих поглядах. За столом було тісно, голосно й затишно — так, як буває тільки тоді, коли поруч свої.

Аліна сиділа поруч із Матвієм, і їхні коліна постійно торкалися під столом. Наче випадково. Наче навмисно. І кожен такий дотик змушував її серце стискатися від тихого щастя.

— Пам’ятаєш, — раптом сказав Андрій, наливаючи шампанське, — який був цей рік?

У кімнаті на мить стало тихіше.

Аліна опустила погляд у келих. Золоті бульбашки піднімалися вгору, як спогади, які вже не боліли так, як колись.

Матвій накрив її руку своєю під столом.

Міцно.

Впевнено.

Без страху.

— Я пам’ятаю тільки одне, — тихо сказала Рита. — Ви вистояли.

Аліна підняла очі. Її погляд зустрівся з Матвієвим.

І в цьому погляді було все: розлука, сльози, мовчання, страх, ревнощі, біль… і кохання, яке не зламалося.

— Ми просто… перестали тікати, — прошепотіла Аліна.

Матвій стиснув її пальці сильніше.

— Я більше не відпущу, — сказав він так тихо, що почула тільки вона.

Її губи здригнулися. Очі миттєво стали вологими.

— Навіть якщо я знову буду дурною? — ледве усміхнулася вона.

Він повернувся до неї всім корпусом.

— Особливо тоді.

Вона засміялася крізь сльози й раптом сховала обличчя в його плечі. Ненадовго. Лише на секунду. Але ця секунда була наповнена таким спокоєм, якого вона не знала роками.

За вікном почали вибухати перші салюти.

Світло миготіло на стінах, на ялинці, на їхніх обличчях.

— Десять хвилин до півночі! — вигукнула Катя, дивлячись на годинник.

Аліна вийшла на балкон разом із Матвієм. Холод одразу обійняв її плечі, і вона здригнулася.

Він мовчки накинув їй на плечі свій плед.

— Ти завжди так робиш, — прошепотіла вона.

— Як?

— Піклуєшся. Тихо. Наче це щось звичайне.

Матвій подивився на неї довго. Дуже довго.

— Бо для мене це і є найважливіше.

Вона ковтнула. Її пальці самі знайшли його руку.

— Я так боялася втратити тебе, — вирвалося раптом.

Він різко вдихнув.

— А я вже втрачав, — відповів він хрипко. — І більше не переживу цього.

Його лоб торкнувся її чола. Легко. Обережно. Наче крихкий скарб.

— Тепер ми тут, — прошепотіла Аліна.

— Тепер ми разом.

Годинник почав відлік.

Десять.

Дев’ять.

Її серце калатало так голосно, що вона майже не чула нічого навколо.

Вісім.

Сім.

Матвій взяв її обличчя в долоні. Повільно. Ніжно.

Шість.

П’ять.

— Я кохаю тебе, Аліно, — сказав він, дивлячись прямо в її очі.

Світ ніби завмер.

Чотири.

Три.

Її губи затремтіли.

— І я тебе, — прошепотіла вона.

Два.

Один.

Феєрверки вибухнули в небі, освітлюючи їхні обличчя кольоровим світлом.

Матвій поцілував її.

Не поспішно. Не жадібно. А глибоко. Тепло. Так, ніби вкладав у цей поцілунок усе: свій біль, свою любов, своє минуле й своє майбутнє.

Її пальці заплуталися в його волоссі, і вона притиснулася ближче, відчуваючи, як його серце б’ється під грудьми — рівно, сильно, живо.

— З Новим роком, — прошепотів він, торкаючись її губ ще раз.

— З новим життям, — відповіла вона, усміхаючись крізь сльози.

Коли вони повернулися в кімнату, їх зустрів сміх, обійми й дзвін келихів.

— Тост! — вигукнув Андрій.

Матвій підвівся, тримаючи руку Аліни.