28. Розмова

Коли Аліна пішла вперед вузькою алеєю, затримавшись біля вітрини з теплими шарфами, Матвій помітив знайому постать біля лавки. Спочатку він не впізнав — надто спокійно стояв той, занадто тихо, без звичної внутрішньої метушні. А потім серце раптом глухо вдарило в груди.

Аркадій.

Він стояв, засунувши руки в кишені пальта, і дивився не на людей, не на дорогу — кудись убік, наче слухав власні думки. Його плечі виглядали легшими. Ніби з них зняли щось важке, що довго тиснуло.

Матвій на мить завмер.

Пальці автоматично стиснулися в кулак.

В пам’яті спалахнула та бійка — різка, гаряча, дурна. Смак крові в роті, важке дихання, злість, що розривала зсередини. І те відчуття, що він б’є не Аркадія, а власний страх втратити Аліну.

Аркадій підняв голову, ніби відчув погляд.

Їхні очі зустрілися.

І замість напруги — тиха, втомлена усмішка.

— Я думав, ти не прийдеш, — сказав він спокійно.

Матвій повільно підійшов ближче. Крок за кроком. Без поспіху.

— Я не обіцяв, — відповів він.

— Але прийшов.

Тиша між ними не була гострою. Вона була густою. Наче після бурі, коли повітря ще пам’ятає грім.

Матвій сів на край лавки, не надто близько.

— Аліна знає?

— Ні, — Аркадій видихнув і на секунду заплющив очі. — Я хотів спершу поговорити з тобою.

Матвій скоса глянув на нього.

— Чому?

Аркадій усміхнувся криво.

— Бо ти єдиний, хто дивиться на мене без жалю. Або без фальші.

Матвій мовчав. Лише його пальці повільно провели по шорсткій поверхні лавки.

— І що сталося? — зрештою тихо спитав він.

Аркадій довго мовчав. Настільки довго, що шум міста встиг стати гучнішим за їхню розмову. Десь сміялася дитина, десь гримнути дверима автобус, а тут — тиша, яка стискала груди.

— Я їду, — сказав він нарешті.

Матвій не одразу зрозумів.

— У відрядження?

Аркадій тихо похитав головою.

— Назавжди.

Слово впало важко.

Матвій різко повернувся до нього.

— Назавжди?

— Так.

Він провів долонею по волоссю, нервово, але стримано.

— Інша країна. Інше життя. Без Клари. Без брехні. Без ролей, які я грав занадто довго.

Матвій відчув, як у грудях щось стислося. Не від злості. Від несподіванки.

— Ти тікаєш?

Аркадій тихо засміявся. Без образи.

— Ні. Вперше — йду до себе.

Він підняв очі. І в них не було звичного страху. Лише дивна, тендітна рішучість.

— Я знайшов його.

Матвій мовчки дивився.

— Чоловіка, якого кохаю, — додав Аркадій тихіше.

Ці слова прозвучали не як зізнання. Як полегшення.

Матвій повільно видихнув.

— Давно?

— Давно кохаю. Пізно дозволив собі це прийняти.

Він нервово потер пальцями край рукава.

— Знаєш, що найстрашніше? Не те що мене могли засудити. Не те що Клара могла зруйнувати все. А те, що я жив не своїм життям.

Його голос на мить зірвався, але він швидко опанував себе.

— Я дивився на вас з Аліною… і заздрив. Не вашим почуттям навіть. А вашій чесності. Ви страждали, боролися, помилялися — але були справжніми.

Матвій опустив погляд.

Його щелепа трохи стиснулася.

— Я ненавидів тебе тоді, — глухо сказав він.

Аркадій кивнув.

— Я знаю.

— Думав, ти граєш із нею.

— Я грав, — спокійно відповів Аркадій. — Але не з нею. З⁰ Кларою. Із системою. З власним страхом.

Він тихо видихнув.

— Той поцілунок із дівчиною… пам’ятаєш?

Матвій кивнув коротко.

— Це була вистава. Для Клари. Щоб вона повірила, що я під її контролем. Що я такий, як вона хоче.

Його губи стиснулися.

— Я роками будував клітку, щоб вижити. А потім сам у ній задихався.

Тиша знову накрила їх.

Матвій дивився на нього уважно. І вперше — без тієї колючої напруги.

— Він… знає про все? — тихо спитав він.

Очі Аркадія потеплішали.

— Знає. І не тікає.

В його голосі з’явилося щось крихке, майже невіряче.

— Він сказав мені: «Живи. Хоч раз — для себе».

Матвій відчув, як у горлі стало тісно.

Аркадій нервово посміхнувся.

— Я довго боявся, що не зможу. Що завжди буду озиратися. Чекати, що мене зламають, змусять, використають.

Він повернувся до Матвія.

— Але коли Клара втратила контроль… я раптом зрозумів, що мені більше нічого не тримає.

Матвій повільно провів рукою по обличчю.

— Аліна?

— Вона ніколи мене не кохала так, як тебе, — м’яко сказав Аркадій. — І ти це знаєш.

Матвій стиснув губи.

— Я знаю. Але боявся.

Аркадій кивнув.

— Страх робить із нас дурнів.

Він трохи нахилився вперед, опершись ліктями на коліна.

— Я хотів сказати тобі особисто. Щоб ти не думав, що я знову щось приховую. Що я зник без пояснень.

Матвій довго дивився на свої руки.

— Коли ти їдеш?

— Через три дні.

Серце Матвія глухо вдарило.

— Швидко.

— Якщо затягну — не поїду, — чесно відповів Аркадій. — Тут занадто багато спогадів. І болю. І провини.

Він на мить заплющив очі.

— Я зробив вам обом багато поганого. Навіть якщо не зі зла.

Матвій різко похитав головою.

— Ми всі робили дурниці.

Аркадій здивовано глянув на нього.

— Ти мене прощаєш?

Матвій мовчав. Довго. Настільки довго, що навіть власне дихання стало гучним.

Перед очима промайнули: бійка, злість, ревнощі, страх, сльози Аліни, її тремтячі руки, її погляд, коли вона вперше повірила, що може бути щасливою.

І тепер — цей чоловік поруч, який виглядав не ворогом, а просто людиною, що виживала як міг.

Матвій важко видихнув.

— Я прощаю, — тихо сказав він. — Бо інакше цей весь біль тягнувся б за нами далі.

Аркадій опустив голову.

Його плечі здригнулися.

— Дякую…

Слово прозвучало хрипко.

— І… — він підняв очі, — бережи її.

Матвій різко глянув на нього.

— Ніби я можу інакше.

Аркадій усміхнувся щиро вперше за весь час.

— Вона світиться поруч із тобою. Ти це бачиш?