27. По заслугах

Аліна довго не могла заспокоїтися після тієї новини. Слова слідчого ще дзвеніли у вухах, ніби їх хтось повторював пошепки у самій середині грудей. Клара — під слідством, її вплив зруйновано, її ім’я більше не звучить із тим холодним страхом, який роками стискав їм горло.

Вона стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з уже холодною кавою. Пальці тремтіли, але не від холоду. Від полегшення. Від того дивного, майже незнайомого відчуття — коли більше не потрібно боятися кожного дзвінка, кожного кроку за спиною.

За її спиною тихо рипнули двері.

Матвій не сказав нічого одразу. Він просто зайшов, зупинився за крок і дивився на неї так, ніби боявся, що вона зникне, якщо моргне.

— Ти знову не п’єш, — тихо мовив він.

Аліна злегка усміхнулась, але усмішка вийшла крихкою. Вона провела пальцем по краю чашки, не обертаючись.

— Забула, що тримаю її.

Кроки позаду стали ближчими. Повільними. Обережними. Як тоді, коли він уперше торкнувся її руки, боячись, що вона відсахнеться.

Його долоні лягли їй на плечі — теплі, важкі, справжні.

І вона завмерла.

Не від страху.

Від того, що тепер можна було не напружуватись.

— Все, — прошепотів Матвій, притискаючись лобом до її скроні. — Вона більше нічого не зробить.

Ці слова пройшли через неї, як хвиля. Глибоко. Болісно. І раптом її коліна стали м’якими.

Вона різко розвернулась до нього.

— Це правда? — голос зірвався. — Точно?

Матвій не відповів одразу. Його пальці піднялися до її щоки, провели по вологій шкірі, і тільки тоді він кивнув.

— Так. Її схеми викрили. Тиск, підробка документів, маніпуляції з майном… усе вилізло. Навіть її адвокати вже не такі впевнені.

Аліна дивилась на нього широко відкритими очима. І раптом її плечі здригнулися.

Сльози пішли тихо. Без ридань. Просто текли, як вода після довгої засухи.

Матвій одразу обійняв її.

Міцно.

Так, ніби тримав найцінніше, що коли-небудь мав.

— Гей… — його голос став глухим. — Ти чого плачеш?

Вона втиснулася обличчям йому в груди, хапаючись за його сорочку, як за рятівний канат.

— Я… я думала, що це ніколи не закінчиться…

Її слова губилися між подихами. Вона дихала часто, гаряче, наче бігла.

— Я жила так, ніби нас постійно хтось переслідує… ніби ми не маємо права на спокій… на щастя…

Матвій заплющив очі й сильніше притис її до себе. Його підборіддя ледь торкнулося її волосся.

— Тепер маємо, — тихо сказав він.

І сам здивувався, як сильно тремтить його голос.

Вона підняла голову. Їхні погляди зустрілися — близько, майже болісно близько.

— Ти віриш у це? — прошепотіла вона.

Він довго дивився на неї.

На її червоні очі. На злегка припухлі губи. На те, як вона несвідомо стискала тканину його сорочки, ніби боялася, що він зникне.

— Я вірю в тебе, — відповів він.

І ці слова вдарили сильніше за будь-які гучні зізнання.

Аліна раптом засміялась крізь сльози.

Тихо. Беззахисно.

— Знаєш… — вона ковтнула повітря. — Мені вперше не страшно прокидатися завтра.

Матвій повільно провів пальцем по її щоці, витираючи сльозу.

— Мені теж.

В кімнаті стало тихо. Не напружено. Не холодно.

Тепло.

Вона раптом помітила, як він дивиться на неї. Довго. Глибоко. З тією ніжністю, від якої в грудях стає тісно.

— Що? — прошепотіла вона.

— Ти інша сьогодні, — сказав він.

— Краща чи гірша?

— Вільніша.

Вона завмерла.

Слово осіло в ній, як щось важке і водночас світле.

Вільна.

Аліна повільно видихнула і вперше за довгий час дозволила собі просто розслабитися. Її лоб м’яко торкнувся його грудей. Руки обійняли його за талію, уже без напруги, без страху, без внутрішнього захисту.

Просто — як до рідного.

Матвій спочатку здригнувся від цього жесту.

А потім обійняв її у відповідь ще міцніше.

Його долоня лягла їй на потилицю, повільно перебираючи волосся.

— Ти пам’ятаєш парк? — раптом тихо спитав він.

Аліна здригнулася.

Її пальці інстинктивно стиснулися.

— Коли нас ледь не збила машина?

— Мм.

Вона кивнула, не піднімаючи голови.

— Я тоді думала… — її голос затремтів, — що все. Що ми навіть не встигли пожити нормально.

Матвій затримав подих.

— Я теж.

Він підняв її підборіддя двома пальцями.

— І знаєш, що мене тоді злякало найбільше?

Вона мовчки дивилася на нього.

— Не смерть, — прошепотів він. — А те, що я так і не сказав тобі… як сильно тебе кохаю.

Її губи розімкнулися, але слова не вийшли.

Лише подих. Гарячий. Тремтячий.

— Матвію…

— Ні, — він похитав головою. — Сьогодні я не мовчатиму.

Його голос став нижчим. Глибшим. Справжнім.

— Я стільки років дозволяв страху, Кларі, обставинам вирішувати за нас. Більше — ні.

Він обхопив її обличчя долонями.

Обережно. Наче вона була чимось крихким.

— Тепер нас ніхто не розлучить. Чуєш?

Аліна задихнулася.

Серце билося так голосно, що вона майже чула його в скронях.

— А якщо знову щось станеться? — прошепотіла вона.

Матвій нахилився ближче. Його ніс ледь торкнувся її щоки.

— Тоді ми впораємось разом.

Він поцілував її.

Повільно. Без поспіху. Наче вперше.

І цей поцілунок був не пристрасний. Ніжний з ноткою печалі.

Аліна тихо видихнула в його губи, і її руки самі піднялися до його шиї. Вона притиснулась до нього сильніше, всім тілом, ніби перевіряючи — він справжній, він тут, він не зникне.

Коли вони відсторонилися, її лоб залишився притиснутим до його.

— Ми… справді можемо бути щасливими? — прошепотіла вона.

Матвій усміхнувся. Втомлено. Ніжно. По-людськи.

— Ми вже щасливі, Аліно. Просто вперше це дозволили собі відчути.

Вона тихо засміялася, ховаючи обличчя в його плечі.

За вікном повільно заходило сонце, заливаючи кімнату теплим золотим світлом.

І вперше за довгий час це світло не здавалося тривожним.