24. Ніч зізнань

В їхній квартирі було тихо. Та тиша вже не тиснула — вона жила, дихала, наповнювала простір м’яким теплом, у якому хотілося залишатися довше.

Аліна стояла біля вікна, притулившись плечем до рами. Вечір розливався по місту повільно, ліхтарі світилися жовтими колами, а скло відбивало її силует — уже не самотній.

Позаду клацнули двері.

Матвій зайшов майже безшумно, але вона відчула його ще до того, як обернулася. Як завжди. Його присутність тепер не лякала — вона торкалася шкіри теплом.

— Ти знову дивишся у вікно, — тихо сказав він.

Вона усміхнулася, не повертаючись.

— Я звикаю, що це тепер наш дім.

Його кроки були повільні. Обережні. Наче він усе ще боявся різких рухів поруч із нею, хоча вже прокидався поряд щодня.

Він зупинився зовсім близько. Її спина майже торкалася його грудей.

— І як? — запитав він тихіше.

Аліна ледь знизала плечима.

— Спокійно. І… страшно водночас.

Його рука м’яко лягла їй на талію. Обережно. Наче запитував дозволу навіть тепер.

— Чого ти боїшся? — прошепотів він біля її скроні.

Вона видихнула, і її спина трохи розслабилася під його долонею.

— Що це сон. І я прокинуся.

Матвій нахилив голову й торкнувся губами її волосся. Повільно. Тепло.

— Тоді не засинай, — сказав він хрипко.

Вона тихо засміялася. Сміх вийшов м’яким, живим. Її пальці ковзнули до його руки на талії й переплелися з його пальцями.

— Ти сьогодні мовчазний, — зауважила вона.

— Я дивлюся, — відповів він.

— На що?

Він повернув її до себе. Повільно. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах, потім знову піднявся до очей.

— На жінку, з якою прокидаюся. І досі не вірю, що маю право торкатися.

Її подих збився.

— Ти маєш, — прошепотіла вона.

І сама зробила крок ближче.

Між ними не залишилося відстані. Лише тепло тіл і тихе дихання, що змішувалося в одному ритмі.

Матвій підняв руку й провів пальцями вздовж її щоки. Повільно. Наче запам’ятовував кожну лінію.

Аліна заплющила очі. Її плечі здригнулися від цього простого дотику більше, ніж від будь-яких слів.

— Ти тремтиш, — прошепотів він.

— Бо ти дивишся на мене так, — відповіла вона, відкриваючи очі.

— Як?

— Наче я щось крихке. І дуже важливе.

Він видихнув і притиснувся лобом до її лоба.

— Ти і є дуже важливою.

Її пальці ковзнули по його шиї, затрималися там, де пульс бився швидше. Вона відчула, як він напружився під її дотиком — не від стриманості, а від надто сильних почуттів, які він усе життя звик ховати.

— Матвію… — тихо мовила.

Він відповів поцілунком.

Спочатку обережним. Ледь відчутним. Наче боявся злякати її, зруйнувати мить. Його губи торкнулися її губ повільно, тепло, з тією ніжністю, яка болить сильніше за будь-яку пристрасть.

Аліна вдихнула різко й притиснулася ближче.

Поцілунок поглибився сам. Без поспіху. Без боротьби. Як щось природне, давно стримуване.

Його рука ковзнула по її спині, зупинилася на лопатках, притягуючи її до себе. Вона відповіла, обіймаючи його за плечі, пальці вчепилися в тканину сорочки, ніби боялася, що він зникне.

— Ти справжній, — прошепотіла вона між поцілунками.

— Я тут, — відповів він, торкаючись її щоки губами. — З тобою.

Вони відступили лише на мить, щоб подивитися одне на одного. І в цій паузі було більше напруги, ніж у будь-якому русі.

Його пальці ковзнули до її зап’ястя, де бився пульс. Повільно провели по долоні, переплелися з її пальцями.

— Ти дозволиш? — тихо спитав він.

Її відповіддю став крок до нього і коротке, майже беззвучне:

— Так.

Він підхопив її на руки так природно, ніби робив це завжди. Вона тихо зітхнула, сховавши обличчя в його плечі. Його серце билося гучно — вона чула кожен удар.

Спальня була напівтемною, лише м’яке світло лампи розливалося по стінах. Він обережно опустив її на ліжко, не відпускаючи погляду.

Аліна лежала, дивлячись на нього, і її щоки горіли. Не від сорому. Від відчуття, що він бачить її наскрізь — справжню, без захисту.

Матвій сів поруч, провів пальцями по її волоссю, заправляючи пасмо за вухо.

— Ти така красива, коли не ховаєшся, — прошепотів він.

Вона затримала подих.

— А я ховаюся?

— Раніше — так. Зі мною — вже ні.

Його поцілунки спустилися від скроні до щоки, до кутика губ, повільно, майже благоговійно. Кожен дотик був обережним, але сповненим внутрішнього вогню, який він більше не стримував.

Аліна притягнула його до себе. Її руки стали сміливішими, рухи — впевненішими. Вона торкалася його плечей, спини, ніби вивчала його заново, як коханого, а не як чоловіка, якого колись боялася втратити.

Він повільно розстебнув верхній ґудзик її блузки, потім другий, не поспішаючи, ніби кожен сантиметр відкритої шкіри був окремим відкриттям. Його губи слідували за пальцями — теплі, ледь відчутні, залишаючи за собою тихі сліди поцілунків на ключицях, на ямочці між ними. Аліна вигнулася назустріч, її дихання стало глибшим, нерівним.

Вона сама потягнулася до його сорочки, розстебнула її з легким тремтінням у пальцях. Коли тканина розійшлася, вона притиснула долоні до його грудей, відчуваючи тепло шкіри, твердість м’язів і швидкий стукіт серця під ними. Матвій видихнув крізь стиснуті зуби, заплющивши на мить очі.

Вони рухалися повільно, ніби мали весь час світу. Одяг падав на підлогу тихо, майже безшумно, як опале листя. Його руки гладили її боки, стегна, поверталися до талії, ніби не могли натішитися тим, що вона тут, відкрита, довірлива. Аліна провела долонями по його спині, відчуваючи кожен хребець, кожен м’яз, що напружувався під її дотиком.

Він опустився нижче, цілуючи її живіт, повільно обводячи язиком маленьке коло навколо пупка. Вона тихо застогнала, пальці заплуталися в його волоссі. Матвій підвів погляд — в його очах було стільки ніжності й водночас голоду, що в Аліни перехопило подих.

Він повернувся до її губ, поцілунок став глибшим, повільнішим, наче вони намагалися розчинитися одне в одному. Їхні тіла злилися в одному ритмі — повільному, глибокому, без поспіху. Кожен рух був відповіддю на попередній, кожен дотик — продовженням попереднього. Вони не гналися за швидкістю, не шукали кульмінації заради неї самої. Вони просто були разом — повністю, без бар’єрів, без страху.