23. Я її забираю

Вони зустрілися на набережній. Без свідків. Без Клари. Без Аліни.

Ранок був сірий, вода важка й темна, як непроговорені слова між ними. Матвій прийшов першим. Стояв, засунувши руки в кишені пальта, дивився на річку так, ніби вона могла щось пояснити.

Кроки він почув ще до того, як обернувся.

Аркадій ішов повільно. Без звичної впевненості. На губі ще лишався тонкий слід від удару. Матвій помітив це — і всередині щось неприємно стислося.

Вони зупинилися навпроти. Двоє дорослих чоловіків. Двоє хлопців, які колись ділили одну кімнату.

— Ти завжди б’єш так сильно? — першим заговорив Аркадій. У голосі не було злості.

Матвій зітхнув.

— Тільки коли думаю, що хтось робить боляче тій, кого люблю.

Слова повисли в повітрі.

Аркадій не здригнувся. Лише кивнув, ніби давно чекав, щоб це прозвучало вголос.

— Тоді нам справді треба поговорити.

Вони сіли на лавку. Дерево було холодне. Матвій сперся ліктями на коліна, дивлячись перед собою. Він не знав, чи готовий почути.

— Ніка — акторка, — спокійно сказав Аркадій.

Матвій різко повернув голову.

— Що?

— Я попросив її зіграти роль. Для матері.

Тиша.

— Ти знущаєшся?

— Ні.

Аркадій провів рукою по волоссю. Його пальці тремтіли ледь помітно.

— Я гей, Матвію.

Цього разу слово не різонуло. Воно лягло важко, але чесно.

Матвій дивився на брата, не кліпаючи.

— Я давно знав. Просто боявся сказати. Боявся навіть собі дозволити це не приховувати. Мати… ти ж знаєш.

Матвій ковтнув. Він знав.

— Я не люблю Аліну, — продовжив Аркадій тихо. — Не так. Я поважаю її. Мені боляче, що вона опинилася в цій історії через мене. Але я ніколи не торкався її як чоловік торкається жінки, яку хоче.

У грудях Матвія щось розтиснулося.

— Тоді навіщо? — хрипко спитав він. — Навіщо ти дозволив цьому зайти так далеко?

Аркадій гірко всміхнувся.

— Бо я слабший, ніж здаюся. Бо я син Клари. Бо легше було погодитися на «правильне» життя, ніж кожного дня витримувати її погляд.

Вітер з річки сіпнув їхні пальта.

— А вона? — Матвій ледве вимовив. — Вона знає?

— Звісно. Я їй розповів.

Матвій підняв очі.

— Я сказав їй усе. Вона не засудила. Навіть… підтримала.

Матвій відчув, як щось тепле прокочується всередині.

— І ти все це влаштував… щоб розірвати заручини?

— Так. Я хотів, щоб мати побачила: я живу своїм життям. Навіть якщо воно їй не подобається.

Матвій мовчав довго.

— Я думав, ти зраджуєш її, — нарешті сказав він. — Я думав, вона кохає тебе, а ти просто…

— Вона кохає тебе, — спокійно перебив Аркадій.

Це прозвучало без пафосу. Як факт.

Матвій застиг.

— Не треба, — прошепотів він.

— Треба, — твердо сказав Аркадій. — Я бачив це. Завжди бачив. Як вона на тебе дивиться. Як захоплюється тобою. Ти думаєш, я сліпий?

Матвій відчув, як у нього пересихає в роті.

— Вона мовчала, — сказав він. — Учора вона нічого не відповіла.

— Бо ти поставив її між нами, — тихо відповів Аркадій. — Ти змусив її обирати при всіх.

Матвій опустив голову.

Сором боляче кольнув під ребрами.

— Я злякався, — зізнався він. — Я подумав, що якщо зараз не скажу… то втрачу  її назавжди.

Аркадій поклав руку йому на плече. Легко. По-братерськи.

— Ти вже втратив би її, якби не сказав.

Вони сиділи мовчки. Двоє чоловіків, які нарешті перестали воювати.

— Пробач за удар, — тихо сказав Матвій.

Аркадій хмикнув.

— Знаєш в дитинстві ти бився гірше.

Матвій усміхнувся вперше за кілька днів.

— Ти ж пам’ятаєш, хто мене завжди прикривав?

— Я й зараз прикрию, якщо треба, — відповів Аркадій.

Їхні погляди зустрілися. Без напруги. Без суперництва.

— Я не хочу більше жити за її правилами, — сказав Аркадій. — Я скажу матері правду. Все. І про себе. І про розірвання заручин.

— Вона тебе знищить, — тихо мовив Матвій.

— Нехай спробує, — вперше в голосі Аркадія з’явилася твердість. — Я більше не хочу боятися. Набридло.

Матвій підвівся.

Його плечі розправилися. Дихання стало рівним.

— Тоді я заберу її, — сказав він.

Не як виклик. Як рішення.

Аркадій кивнув.

— Забери.

Матвій дивився на воду. На свій відбиток. І раптом зрозумів, що вперше за довгий час йому не страшно.

— Я більше не стоятиму осторонь, — сказав він тихо. — Якщо вона відштовхне — я прийму. Але я скажу їй усе. Без сцени. Без ударів. Просто правду.

Аркадій піднявся теж.

— Іди.

Матвій зробив крок, потім зупинився.

— Ти будеш у порядку?

Аркадій усміхнувся — трохи сумно, але вільно.

— Вперше — так.

Вони обійнялися коротко. Міцно. Як брати, які нарешті перестали доводити, хто сильніший.

Матвій розвернувся й пішов. Кроки були впевнені. Серце билося швидко, але вже не від злості — від рішучості.

Він знав, куди йде.

До неї.
Матвій ішов швидко. Холод щипав обличчя, але він його не відчував. У грудях горіло інше — рішуче, майже гаряче. Не лють. Не ревнощі. Ясність.

Він більше не ховатиметься.

Телефон у кишені здався важким. Він дістав його, подивився, на ім'я Аліни. Пальці на мить завмерли — а потім набрав.

Довгі гудки різали слух.

— Так? — її голос був тихий. Наче вона не спала.

— Нам треба поговорити, — сказав він просто.

Пауза.

— Про що?

Він видихнув.

— Про нас.

Тиша стала густішою.

— Де ти? — спитала вона після кількох секунд.

— Біля твого будинку. Можу піднятися?

Він почув, як вона ковтнула.

— Піднімайся.
 

Коли двері відчинилися, він на секунду забув, що хотів сказати.

Вона стояла в домашній кофті, без макіяжу, волосся зібране недбало. Очі трохи припухлі. Жива. Справжня.

— Заходь, — тихо сказала вона.

Він переступив поріг. Вона провела його у вітальню. Кімната пахла чаєм і її парфумом — легким, ледь солодким. Цей запах одразу вдарив у пам’ять.