22. Розбір польотів

У повітрі щось тріснуло.

Матвій не пам’ятав, як зробив перший крок. Він бачив лише їх — руку Аркадія на талії Марти, червону помаду на його губах, і в голові глухо калатала одна думка: Аліна дивиться. Аліна це бачить.

— Ти що робиш? — голос у нього зірвався, хрипкий, не схожий на звичний стриманий тон.

Аркадій встиг лише повернути голову.

Удар був різкий. Глухий. З таким звуком, ніби щось важке впало на підлогу.

Голова Аркадія смикнулася вбік. Ніка скрикнула й відскочила. Келих на столі перекинувся, вино розлилося темною плямою по білосніжній скатертині.

— Матвію! — голос Аліни прорізав кімнату.

Але він уже не чув.

У грудях палало. Кров гупала в скронях. Перед очима стояла тільки одна картина: Аліна місяцями мучиться, думає, що кохає цього чоловіка, а він — цілується з іншою прямо перед усіма.

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! — Аркадій торкнувся щоки, на якій уже проступала червоність.

— Це ти з’їхав! — Матвій схопив його за піджак. — Вона через тебе ледь не зламалася! А ти?!

— Ти нічого не розумієш!

— Я бачу достатньо!

І другий удар прийшов швидше. Цього разу Аркадій не встояв — він відступив на крок і, інстинктивно, вдарив у відповідь.

Клара різко підвелася.

— Припиніть це негайно!

Але її голос уже потонув у глухих звуках боротьби.

Вони були схожі не на братів — на двох поранених звірів. Кожен удар — не про фізичний біль. Про роки. Про недомовлене. Про заздрість, образи, тиск.

Матвій штовхнув Аркадія до стіни. Картина впала з глухим стуком. Марта відбігла ще далі, притиснувши руки до рота.

— Ти думаєш, я не бачу, як вона на тебе дивиться?! — Матвій задихався. — Ти знаєш, що вона тебе кохає! І ти так з нею?!

Аркадій різко відштовхнув його.

— Вона не моя власність!

— То не принижуй її!

Кулак Аркадія влучив у щелепу Матвія. Той похитнувся, але одразу кинувся назад. Вони впали на підлогу, збивши стілець. Дерево тріснуло.

Аліна стояла, ніби приросла до місця. Її серце билося так швидко, що паморочилося в голові.

— Зупиніться! — вона нарешті кинулася вперед.

Вона схопила Матвія за руку, але він був напружений, гарячий, як струм. Вирвався.

— Відійди, — прошипів він, не дивлячись на неї.

І це було найболючіше.

Аркадій встиг піднятися першим. Кров тонкою лінією скла з його губи.

— Ти б’єш мене через неї? — хрипко сказав він. — Ти хоча б раз спитав її, чого вона хоче?

Матвій завмер.

— Я бачу, як вона страждає, — відповів він тихіше, але з тим самим вогнем. — І якщо ти не здатен її берегти — я…

— Ти що? — Аркадій зробив крок ближче. — Забереш її?

Повітря стало гострим.

Матвій мовчав.

І в цій тиші все стало очевидним.

Клара дивилася на них із холодною люттю.

— Досить, — сказала вона тихо. — Ви ганьбите родину.

Матвій підняв очі на матір.

— Родину? — його сміх був гіркий. — Це не родина. Це театр.

Аркадій різко видихнув. Його плечі опустилися. Він подивився на брата і в цьому погляді раптом не було злості. Лише виснаження.

— Ти нічого не знаєш, — сказав він тихо.

— То скажи! — рявкнув Матвій.

Аліна відчула, як по її щоках течуть сльози. Вона більше не могла мовчати.

— Перестаньте! — її голос зірвався. — Ви б’єтеся не через мене. Ви б’єтеся через себе!

Вони обидва повернулися до неї.

В її очах стояв біль. Живий. Справжній.

— Я не річ, — прошепотіла вона. — І я не приз.

Матвій завмер. Його груди важко підіймалися.

Аркадій провів рукою по обличчю, стираючи кров.

Ніка  тихо вийшла з кімнати. Ніхто навіть не помітив.

Тиша впала важка, як камінь.

Матвій подивився на Аліну. Його погляд був дикий, розгублений.

— Ти… — він ковтнув. — Ти ж його кохаєш.

Її серце боляче стиснулося.

Вона не відповіла.

І ця пауза різонула сильніше за будь-який удар.

Матвій відступив на крок. Його руки повільно опустилися.

Аркадій стояв нерухомо, дивлячись на них обох.

Клара мовчки спостерігала, її обличчя стало кам’яним.

І в цій розтрощеній кімнаті, серед перевернутих стільців і розлитого вина, стало зрозуміло: щось зламалося остаточно.

Не лише між братами.

Між усіма ними.
Тиша не розходилась. Вона стояла між ними, густа, липка, мов дим після пожежі. Ніхто не рухався першим — ніби будь-який крок міг остаточно добити те, що ще дихало.

Матвій відчув, як у нього тремтять руки. Не від ударів. Від того, що сказав. Від того, що не почув у відповідь.

Аліна стояла бліда, зі стиснутими губами. Сльози не текли — вони ніби застрягли десь усередині, давили на груди, не дозволяючи вдихнути на повні легені. Вона дивилася на Матвія так, ніби бачила його вперше. Не художника. Не мовчазного чоловіка, який завжди стояв трохи осторонь. А людину, здатну бити. Захищати. Ревнувати. Кохати так, що це лякає.

— Вийди, — тихо сказала Клара, звертаючись до Матвія.

Він повільно повернув голову. Її голос був рівний, холодний, без жодної тріщини.

— Зараз, — додала вона, вже жорсткіше.

Матвій глянув на Аркадія. Той стояв, спертий на стіл, важко дихав, але не відводив очей. У цьому погляді не було злості. Була втома. І щось схоже на приреченість.

— Я не шкодую, — сказав Матвій глухо. — Якщо ти справді…

— Досить, — перебив Аркадій. — Просто…йди звідси по доброму.

Аліна здригнулася. Вона зробила крок уперед — і зупинилася. Наче між нею й Матвієм стояла невидима стіна.

— Матвію, — її голос був тихий, але він ударив сильніше за кулак. — Йди.

Він подивився на неї. Дихання було уривчастим. Дивився довго. Болісно. Ніби намагався запам’ятати кожну рису її обличчя.

— Якщо я піду… — він ковтнув. — Ти більше не подивишся на мене так, як раніше.

Вона не відповіла. Лише відвела погляд.

Це було гірше за «так».

Матвій різко видихнув, розвернувся й пішов до дверей. Його кроки були важкі, нерівні. Двері грюкнули так, що в будинку здригнулися шибки.