21. Вихід з положення

Вони повернулися з того благодійного вечора пізно. У будинку було тихо, занадто тихо — як перед грозою, коли повітря вже гуде, але блискавка ще не вдарила.

Аліна зняла туфлі просто в коридорі. Ноги боліли, але більше боліло щось під ребрами. Вона відчула погляд Аркадія ще до того, як обернулася.

Він стояв біля вікна у вітальні, розстібаючи ґудзики на піджаку. Руки трохи тремтіли. Не від холоду.

— Нам треба поговорити, — сказав він тихо.

Вона повільно кивнула й пройшла в кімнату. Сіла на край дивана, притиснувши долоні до колін, ніби боялася, що вони видадуть її внутрішню тривогу.

Аркадій не сідав. Ходив туди-сюди, зупинявся, знову робив кілька кроків. Його звична стриманість тріснула — це було видно в кожному русі.

— Я більше не можу удавати, — нарешті вимовив він.

Аліна підняла очі.

— Про що ти?

Він видихнув так, ніби збирався стрибнути у крижану воду.

— Я не люблю тебе так, як має любити чоловік жінку.

Тиша не впала — вона вибухнула. У грудях у неї щось здригнулося, але не від болю. Швидше від дивного, майже полегшеного розуміння.

— Я… — він ковтнув. — Я гомосексуал.

Слово зависло між ними. Не брудне. Не страшне. Просто правдиве.

Аліна дивилася на нього довго. Її пальці повільно розтиснулися. Вона не здивувалася так, як могла б. Десь глибоко вона вже знала. В його дотиках ніколи не було спраги. У поглядах — вогню. Лише турбота. Лише спокій.

— Ти давно це знаєш? — тихо спитала вона.

— Все життя, — гірко всміхнувся він. — Але все життя вдавав, що це можна виправити. Що можна… перетерпіти.

Він нарешті сів навпроти неї. Лікті на колінах, пальці зчеплені так сильно, що побіліли кісточки.

— Мама завжди казала, що це сором. Що це хвороба. Що я зобов’язаний бути нормальним. Я намагався. Боже, як я намагався.

Його голос зірвався. Він провів рукою по обличчю, ніби стираючи з себе втому років.

Аліна повільно підвелася й сіла ближче. Їхні плечі майже торкнулися.

— І ти… когось любиш? — її голос був м’яким, без осуду.

Він кивнув.

— Так.

У цьому “так” було стільки болю, що їй захотілося обійняти його. І вона зробила це. Обережно. По-дружньому. Його тіло спершу напружилося, а потім розслабилося в її руках.

— Він не знає, — прошепотів Аркадій. — І не повинен знати. Це все занадто складно.

Вона відчула, як його плечі здригнулися. Він не плакав, але стояв на межі.

— Я знаю, кого любиш ти, — додав він тихо.

Її серце вдарило так голосно, що здалося — він чує.

— Аркадію…

— Не треба заперечувати, — він відсторонився й подивився їй в очі. — Я бачив, як ти дивишся на нього. Сьогодні. І раніше. Ти ніколи так не дивилася на мене.

Вона опустила погляд. Її пальці нервово ковзнули по тканині сукні.

— Я не хотіла робити тобі боляче.

— Ти й не робиш, — сумно всміхнувся він. — Ми обоє в пастці. Просто різної.

Вона відчула, як сльози повільно підступають до очей. Не від трагедії. Від втоми.

— Чому ти погодився на це все? — прошепотіла вона. — На наші… відносини?

Він довго мовчав.

— Бо боявся її, — чесно сказав він. — Клару. Вона не залишає вибору. Вона вміє тиснути так, що ти навіть не помічаєш, як уже погодився. Я думав, що якщо одружуся, якщо буду правильним сином, вона нарешті перестане дивитися на мене з розчаруванням.

Його губи тремтіли.

— Але вона ніколи не перестане, правда?

Аліна повільно похитала головою.

— Ні.

Він засміявся — коротко, гірко.

— Я теж так думаю.

Вони сиділи поруч, і ця близькість вперше була чесною. Без гри. Без ролей.

— Ми не можемо так жити, — сказала вона раптом. — Це неправильно. Для тебе. Для мене.

— Я знаю.

— Але якщо ми просто розійдемося, вона знищить нас обох, — її голос став напруженим. — Вона зробить це так, що всі подумають, ніби винні ми.

Аркадій задумливо провів пальцями по скроні.

— Нам треба зробити так, щоб це виглядало… природно.

— Як?

— Ніби я тебе покинув, — тихо сказав він. — Через іншу людину.

Вона здригнулася.

— Ти хочеш, вдати ніби в тебе хтось є?

— Я вже поганий син, — перебив він м’яко. — Нехай хоча б буду гідним другом.

Її очі наповнилися сльозами.

— Ти не поганий, — прошепотіла вона. — Ти просто… задихаєшся.

Він подивився на неї довго. Потім раптом усміхнувся — по-справжньому, вперше за весь вечір.

— Ти теж.

Їхні руки знайшли одна одну. Стиснулися міцно, майже відчайдушно.

— Ти підеш до нього? Після всього цього, — тихо спитав Аркадій.

Вона не відповіла одразу. Перед очима спалахнув погляд Матвія — той стриманий, ревнивий, болючий.

— Я не знаю, чи він мене ще чекає, — зізналася вона.

— Він чекає, — впевнено сказав Аркадій. — Так не дивляться на жінку, якщо вже відпустив.

Її серце стиснулося.

— А ти? — вона торкнулася його руки. — Ти зможеш… бути щасливим?

Він замислився. Потім кивнув.

— Якщо перестану брехати — зможу.

Тиша більше не була грозовою. Вона стала м’якою, як ніч після дощу.

— Ми впораємося? — спитала вона, майже по-дитячому.

Він нахилився й обережно притиснувся чолом до її чола. 
 

— Разом — так.

І вперше за довгий час Аліна відчула, що правда — навіть болюча — легша за будь-яку красиву брехню.

Минув тиждень. Того ранку в будинку ніби все розривалося від напруги.
Аліна спустилася сходами повільно, тримаючись за поруччя, ніби вони могли втримати її думки. Внизу вже чулися голоси. Клара говорила — рівно, холодно, з тією інтонацією, від якої по спині бігли мурахи.

— Сьогодні ввечері до нас заїдуть партнери, — сказала вона. — Аркадію, я сподіваюся, ти виглядатимеш відповідно. І без своїх… дивних настроїв.

Аліна зупинилася на останній сходинці. Аркадій стояв навпроти матері. Спокійний. Занадто спокійний.

— Не хвилюйся, мамо, — відповів він. — Сьогодні все буде ідеально.

Його погляд на мить ковзнув до Аліни. Ледь помітний кивок. Вона відчула, як серце вдарило швидше. Вони домовилися діяти обережно. Але вона не знала, що саме він задумав.