20. Коли мовчання перпмагає

Матвій сидів на підлозі, спиною притулившись до холодної стіни. У квартирі було тихо, так тихо, що чути, як у батареї булькає вода. Він стискав у руках склянку, але давно вже не пив. Пальці побіліли, нігті вп’ялися в скло.

Йому здавалося, що всередині грудей хтось повільно закручує тугий вузол. Дихати було важко. Не через повітря — через неї.

Аліна.

Він заплющив очі, й перед ним одразу сплив той вечір у залі з кришталевими люстрами. Її рука в руці Аркадія. Її спокійна усмішка. Її погляд — рівний, стриманий. Ніби між ними ніколи нічого не було. Ніби його пальці ніколи не затримувалися на її зап’ясті довше, ніж треба. Ніби її подих ніколи не збивався, коли він стояв надто близько.

Матвій різко вдихнув і провів рукою по обличчю. Пальці стали вологими. Він не одразу зрозумів, що плаче.

Сльози текли беззвучно, повільно, ковзаючи по щоках. Він навіть не схлипував — просто дивився в темряву, а груди здригалися самі по собі.

— Дурень… — прошепотів він хрипло.

Він сам усе відпустив. Сам вибрав піти. Сам сказав, що не займатиме чужого місця.

А тепер це місце знову зайняте. Законно. Правильно. Як і мало бути.

Та чому тоді так болить?

Він сперся потилицею об стіну й заплющив очі міцніше. І спогад накотився хвилею.

Той день.

Її день народження.

Він пам’ятав запах квіткового магазину — солодкий, густий, трохи п’яний. Довго стояв, перебираючи троянди. Хотів білі — надто банально. Червоні — надто прямо. Зупинився на ніжно-рожевих, з тонким кремовим краєм. Вони були як вона — м’які, але з характером.

Флористка запитала:

— Для коханої?

Матвій тоді тільки усміхнувся. Губи пересохли, але він кивнув.

Для коханої. Для єдиної.

Слово відгукнулося в грудях теплом.

У кишені простої куртки лежала маленька коробочка. Срібний браслет — тонкий, із ледь помітним гравіюванням усередині. Він довго вибирав. Хотів щось, що торкатиметься її шкіри. Щось, що буде з нею завжди.

Він тоді планував усе до дрібниць. Прийти трохи раніше. Відвести її вбік від гостей. Сказати просто: «Я кохаю тебе». Без пафосу. Без довгих промов. Просто дивитися в очі й тримати її за руку.

Він навіть уявляв, як вона здивовано підніме брови. Як тихо видихне. Як її пальці трохи стиснуть його долоню.

Матвій пам’ятав, як піднімався сходами з будинку Клари. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути на весь будинок. Долоні пітніли, він постійно перекладав букет з руки в руку.

Двері відчинила Клара.

Вона тоді усміхнулася. Надто спокійно.

— Матвію, ти куди?

Її очі ковзнули по букету. По коробочці, що визирала з кишені. І в її погляді щось блиснуло — холодне, гостре.

— До Аліни? Збираєшся її привітати? Зачекай. Мені треба дещо їй передати, — промовила Клара.

Він зайшов у невелику гостьову кімнату. Поставив квіти на стіл, поправив рукави сорочки. Усередині все тремтіло — від передчуття.

Минуло п’ять хвилин.

Десять.

Він підійшов до дверей. Натиснув ручку.

Замкнено.

Спочатку він подумав, що помилився. Натиснув ще раз. Сильніше.

Замкнено.

Матвій тоді ще намагався жартувати сам із собою. Може, випадково. Може, хтось не помітив.

Але коли він почув за дверима кроки Клари й її спокійний голос, що віддалявся, у грудях щось похололо.

Він стукав. Спочатку тихо.

— Кларо?

Потім сильніше.

— Відчиніть, будь ласка.

У відповідь — лише тиша. Вона обманула його. Щоб затримати час.

Він тоді відчув, як із пальців повільно вислизає букет. Пелюстки злегка пом’ялися, коли впали на підлогу.

Матвій сів на ліжко в тій кімнаті. Час тягнувся липкою смугою. Він дивився на двері й не міг повірити.

Коли через годину його нарешті випустили, й він стрімголов поїхав до будинку Аліни свято вже було в розпалі. Усі сміялися. Грали музиканти. Аліна стояла в центрі кімнати — у світлій сукні, з розпущеним волоссям.

Поруч із нею — Аркадій.

Клара стояла трохи позаду, задоволено спостерігаючи.

Матвій тоді сховав коробочку глибше в кишеню. Квіти залишилися в тій кімнаті.

Він підійшов до Аліни з порожніми руками.

— З днем народження, — сказав тихо.

Вона усміхнулася й обійняла його. Легко, по-дружньому. Її щока торкнулася його щоки — і цього було достатньо, щоб у нього перехопило подих. А у грудях літали метелики.

— Дякую, що прийшов, — прошепотіла вона.

Він хотів сказати тоді.

Хотів.

Слова вже стояли на язиці. Але погляд Клари, холодний і попереджувальний, ковзнув по ньому, як лезо.

І він промовчав.

Матвій різко відкрив очі. Сльози знову потекли, гарячі, вперті. Він стиснув зуби так сильно, що щелепа занила.

— Якби не тоді… — прошепотів він.

Якби він вибив ті двері. Якби вийшов до неї з квітами. Якби сказав.

Можливо, усе було б інакше.

Він підвівся з підлоги й підійшов до вікна. Місто жило своїм життям — машини, світло, люди. Йому здавалося, що він стоїть осторонь цього руху, як зайвий.

Він ревнував.

Так, ревнував. Навіть зараз. Навіть знаючи, що сам відпустив її.

Коли на благодійному вечорі Аркадій поклав руку їй на спину — спокійно, звично — у Матвія всередині все скрутилося. Він усміхався, жартував, обіймав брата, а очима постійно шукав її.

Вона не дивилася на нього.

І це боліло найбільше.

Матвій провів долонею по грудях, ніби намагаючись фізично вгамувати біль. Серце билося повільно, важко.

Він любив її давно. Ще тоді, коли вона сміялася над його жартами, коли сердито підтискала губи, коли закочувала очі.

Любив її, коли вона сперечалася з ним до хрипоти. Коли мовчала поруч. Коли випадково торкалася його плеча.

Любив навіть тоді, коли вона обирала не його.

Він сповз по стіні назад на підлогу й притиснув лоба до колін. Сльози вже не текли — просто горло стискало, як мотузкою.

— Я мав боротися… — прошепотів він.

Але замість цього він відступив.

Бо боявся зруйнувати родину. Боявся зрадити брата. Боявся піти проти Клари.