19. Коли тебе не обирають.

Місяць минув так, ніби його стерли гумкою.

Без різких подій. Без гучних рішень. Просто — тиша, розтягнута в часі, яка поступово ставала фоном життя.

Аліна жила з Аркадієм у великому світлому будинку, де все було правильно і чужо. Вона прокидалася рано — звичка, що залишилася від попереднього життя. На кухні завжди було чисто, кава — свіжа, повітря — прохолодне. Аркадій виходив пізніше. Завжди охайний, стриманий, з тією ж легкою втомою в очах, яка не змінювалася з дня на день.

— Доброго ранку, — казав він рівно.

— Доброго, — відповідала вона.

Вони снідали разом. Іноді мовчки. Іноді обмінювалися кількома фразами — про погоду, справи, зустрічі. Він ніколи не торкався її. Навіть випадково. Сідав навпроти або поруч, але так, щоб між ними завжди залишався простір. Наче невидима межа, яку він не збирався переступати.

Аліна спочатку чекала.

Не свідомо — тілом. Очима, які ловили кожен його рух. Вухами, які напружувалися, коли він проходив повз. Вона чекала якоїсь іскри: погляду довше, ніж потрібно; дотику плечем; запитання, яке було б не про розклад.

Нічого.

Аркадій був чемним. Коректним. Уважним — але як до гості, а не до жінки, з якою має бути життя.

Вони спали в різних кімнатах. Це не обговорювалося — просто так склалося з першого дня. Він сказав:
— Тобі так буде комфортніше.

І вона не заперечила.

Увечері він часто працював у кабінеті або читав у вітальні. Аліна могла сидіти поруч, згорнувшись у кріслі, з книгою, яку не читала. Вона відчувала його присутність — спокійну, рівну, позбавлену будь-якого напруження. І це було найгірше.

Бо з Матвієм напруження було завжди. Навіть у мовчанні. Навіть у відстані. Навіть у болю.

Тут — нічого. Абсолютно.

Одного разу вона вийшла з ванни в халаті, ще з вологим волоссям, не подумавши. Аркадій підняв очі, чемно посміхнувся і… знову опустив погляд у планшет.

— Все добре? — спитав він.

— Так, — відповіла вона, і в грудях щось порожньо клацнуло.

Вона ловила себе на дивному відчутті: поруч із ним її тіло ніби не існувало. Ні для нього. Ні навіть для неї самої. Він був абсолютно байдужим. Навіть Матвій дивився на неї уважніше. Одного разу коли вона забула зачинити двері своєї кімнати й переодягалася Матвій випадково зайшов без стуку. Аліна була лише у спідній білизні. Він її побачив і закляк на місці. Вона помітила його реакцію. Подих став важчим, в очах щось промайнуло. Він вперше дивився на неї як на жінку, хоча й не кохану. А Аркадій.... Йому було все одно.
І все ж він був добрим.

Він пам’ятав, який чай вона любить. Купував саме той хліб. Запитував, чи не втомилася. Якщо вона затримувалася — писав коротке повідомлення: «Я вдома. Все гаразд».

Без ревнощів. Без контролю. Без вимог.

Як друзі. Як співмешканці. Як двоє людей, яких звели обставини, а не почуття.

Аліна кілька разів намагалася почати розмову. Сідала навпроти, дивилася прямо.

— Ти… — вона зупинялася. — Ти ж розумієш, що між нами…

— Я все розумію, — перебивав він спокійно. — І мені так підходить.

Це «підходить» боліло більше, ніж відмова.

Вона думала про Матвія ночами. Коли дім занурювався в сон, а тиша знову починала тиснути. Думала не про слова — про дрібниці: як він стояв, упершись лобом у шафу; як не дивився на неї, коли підписував документи; як відступив на пів кроку.

Їй іноді здавалося, що той момент досі триває. Що вона все ще стоїть навпроти нього і чекає іншого вибору.

Одного вечора Аркадій сказав:

— Мама хоче, щоб ми з’явилися разом на благодійному вечорі.

Аліна повільно кивнула.

— Коли?

— Через тиждень.

— Добре.

Він уважно подивився на неї.

— Тобі це важко?

Вона хотіла сказати: «Мені важко жити так».
Але замість цього відповіла:

— Ні. Я впораюся.

Він кивнув, ніби прийняв правильну відповідь.

У цю ніч вона довго не могла заснути. Лежала, дивлячись у стелю, і раптом чітко усвідомила: Аркадій не бореться. Не вагається. Не мучиться. Він не хоче її — і не боїться це втратити.

І в цьому не було жорстокості.

Просто порожнеча.

Вранці вона дивилася, як він зав’язує краватку перед дзеркалом. Його рухи були точні, відпрацьовані. Він упіймав її погляд у відображенні.

— Щось не так?

— Ні, — сказала вона. — Просто… ти дуже спокійний.

Він усміхнувся куточком губ.

— Спокій — це єдине, що я можу собі дозволити.

Вона не спитала — чому. Уже знала відповідь.

Цей місяць навчив її одному: можна жити без болю — і все одно бути нещасливою. Можна мати дах, статус, правильного чоловіка поруч — і відчувати, що тебе немає.

Увечері вона стояла біля вікна, дивлячись на вогні міста. Відбиття в склі здавалося чужим — рівне обличчя, спокійна постава, порожні очі.

— Я так не можу довго, — прошепотіла вона сама собі.

І вперше за цей місяць зрозуміла: це ще не кінець. Це лише пауза. Болісна, тиха, але тимчасова.

Бо справжня втрата — не тоді, коли тебе не обирають.
А тоді, коли ти починаєш жити так, ніби й не варто було.

****
 

Благодійний вечір був занадто пафосним під маскою щирості.
Світло люстр різало очі, відбиваючись у кришталевих келихах, шовкових сукнях, полірованих усмішках. Благодійний захід у старовинному особняку виглядав як вистава, де кожен знав свою роль і боявся з неї випасти.

Аліна йшла поруч з Аркадієм, тримаючи руку на його лікті — легко, майже формально. Її сукня була стриманою, темно-синьою, з відкритою спиною. Волосся зібране, шия оголена. Вона почувалася оголеною не через виріз, а через внутрішню порожнечу, яку не могла прикрити жодною тканиною.

Аркадій нахилився до неї:

— Якщо стане важко — скажи. Ми можемо піти раніше.

Вона кивнула, не дивлячись на нього.

— Дякую.

Він був уважним, як завжди. Коректним. Надійним. І зовсім не тим, кого хотілося притиснутися в натовпі, щоб сховатися від поглядів.

Вони вже встигли привітатися з кількома знайомими, обмінятися стандартними фразами, коли Аркадій раптом зупинився. Його рука на її лікті ледь напружилася.