18. Важливі рішення

    Аліна прийшла до лікарні раніше, ніж домовлялися. Коридор ще пахнув ранковою дезінфекцією й теплим чаєм із медсестринської. Вікна були прочинені, і холодний лютий ковзав підлогою, торкаючись щиколоток. Вона йшла повільно, рахуючи кроки, ніби так могла відтягнути момент.

Аркадій сидів біля вікна у кріслі. На ньому був сірий светр, надто великий, плечі здавалися ще вужчими після лікарняних тижнів. Обличчя бліде, але очі — живі. Це вразило найбільше. Він більше не був тілом у комі, навколо якого вирішували чужі люди. Він знову дивився. Бачив.

— Ти рано, — сказав він, коли почув її кроки.

Аліна зупинилася за кілька метрів. Не підійшла одразу.

— Я не хотіла чекати, — відповіла вона. Голос був рівний, але пальці зрадницьки стискали ремінець сумки.

Він кивнув. Усміхнувся слабко.

— Сідай.

Вона сіла навпроти, на край стільця. Їх розділяв маленький столик з пластиковим стаканом води. Аліна дивилася не на нього — на свої коліна, на шов на джинсах, на будь-що, аби не зустрітися з поглядом одразу.

— Як ти? — спитала вона нарешті.

— Живий, — відповів він. — Уже це дивує.

Вона злегка всміхнулася, але посмішка не дісталася очей.

— Мені шкода, що я не була тут раніше.

— Ти не мусила, — швидко сказав він. Занадто швидко. — Я знаю, що… — він зупинився, ковтнув. — Я знаю, що це все складно.

Вона підняла очі. Їхні погляди нарешті зустрілися. Вона побачила в ньому втому, але не ту, лікарняну. Іншу. Стару.

— Аркадію, — сказала вона тихо. — Я хочу, щоб ми говорили чесно.

Він повільно видихнув. Його пальці зімкнулися на підлокітниках крісла.

— Я теж, — відповів він. — Саме тому й попросив зустрітися без неї.

Він не назвав імені, але Аліна відчула, як щось усередині стислося.

— Клара вважає, що коли я вийшов з коми, — продовжив він, — усе має повернутися на свої місця. Наче це був просто… збій.

Аліна нахилилася трохи вперед.

— А ти? — спитала вона. — Ти так вважаєш?

Він мовчав кілька секунд. Його погляд ковзнув у вікно, де сіре небо тиснуло на місто.

— Ні, — сказав він нарешті. — Я не хочу цього весілля.

Слова пролунали чітко, без пафосу. І від цього стали ще важчими.

Аліна відчула, як щось у грудях різко відпустило — і водночас заболіло сильніше.

— Тоді чому… — почала вона, але зупинилася.

— Бо я не можу піти проти неї, — закінчив він за неї.

Вона відкинулася на спинку стільця. Її плечі напружилися.

— Ти дорослий чоловік, Аркадію, — сказала вона тихо. — Ти щойно повернувся з того боку, де люди переосмислюють життя. І ти кажеш мені це?

Він усміхнувся криво.

— Саме тому і кажу. Бо я повернувся — і зрозумів, що ніколи по-справжньому не жив для себе. Я завжди був її продовженням. Її проєктом.

Він замовк. Його рука тремтіла — він притис її до стегна, ніби соромився.

— Вона вважає, що ти — правильний вибір, — додав він. — Вигідний. Безпечний. Зручний.

Аліна стиснула губи.

— А для тебе я хто? — спитала вона.

Він подивився на неї довго. Уважно. Наче востаннє дозволяв собі цю розкіш.

— Ти — жива, — сказав він. — Надто жива для мого світу.

Вона відчула, як по спині пробіг холод. Ці слова були майже ніжними. І водночас — остаточними.

— Я не кохаю тебе так, як слід кохати жінку, з якою одружуєшся, — сказав він далі. — І я знаю, що ти теж не кохаєш мене.

Аліна не заперечила. Вона лише кивнула. Зізнання було тихим, але важливим.

— Тоді навіщо це все? — спитала вона. — Навіщо цей фарс?

Він заплющив очі на мить.

— Бо якщо я скажу «ні», — відповів він, — вона розізлиться. А я не знаю, чи зможу це витримати. Я винен їй занадто багато.

— А собі? — Аліна підвелася. Її рух був різким. — Ти не винен нічого собі?

Він подивився на неї знизу вгору. У цьому погляді було щось безпорадне.

— Я не такий сміливий, як ти думаєш.

Аліна зробила крок до вікна. Вона дивилася на подвір’я лікарні, де хтось курив, хтось говорив телефоном, хтось просто жив.

— Я не хочу бути заручницею чужого страху, — сказала вона спокійно. — Навіть якщо цей страх твій.

Він кивнув. Повільно.

— Я знаю. І саме тому хотів сказати тобі це сам. Без її слів. Без тиску.

Вона обернулася. Подивилася на нього уважно.

— Ти добрий, Аркадію, — сказала вона. — Але доброта без вибору — це теж форма насильства. Над собою. І над іншими.

Він здригнувся, ніби вона влучила точно.

— Я не прошу тебе чекати, — швидко додав він. — І не прошу розуміти. Я просто… — він видихнув. — Я хотів, щоб ти знала правду.

Аліна підійшла ближче. Вона зупинилася за крок від нього.

— Я вдячна за це, — сказала вона. — Справді.

Вона подивилася йому в очі востаннє. У цьому погляді не було злості. Лише втома і ясність.

— Але пам’ятай, — додала вона. — Одного дня тобі доведеться вибрати. І тоді вже не буде коми, за яку можна сховатися.

Він опустив погляд. Кивнув.

Аліна повернулася до дверей. Коли її рука лягла на ручку, вона на мить зупинилася.

— Я бажаю тобі одужати, — сказала вона. — По-справжньому.

І вийшла, не озираючись.

Коридор зустрів її тим самим холодом. Але дихати стало легше. Боляче — так. Проте вперше за довгий час — чесно.

*****
Двері зачинилися за Аліною тихо, майже обережно, ніби квартира могла злякатися її стану. Вона скинула пальто просто на підлогу, не вмикаючи світла, і зробила кілька кроків уперед — і тільки тоді побачила його.

Матвій сидів за кухонним столом. Рівно. Зібрано. Перед ним — тека з документами, акуратно складена, ніби це не кінець, а ділова зустріч. Лампа над столом світила жорстко, вирізаючи його обличчя з темряви. Тіні під очима стали глибшими. Він виглядав так, наче не спав усю ніч.

Аліна зупинилася.

Її серце впало десь униз, у живіт, і там боляче стиснулося.

— Ти скоро, — сказав він.

Голос був спокійний. Надто спокійний.

— А ти… — вона ковтнула. — Ти чекав на мене?