17. Небезпечна новина

   Дзвінок у двері був тихий, але різкий — такий, що не просить дозволу, а повідомляє. Аліна здригнулася, хоча стояла до дверей спиною. Вона саме складала документи в теці, рівняючи краї, ніби від цього залежав порядок у голові. Матвій сидів за столом, удавав, що щось малює олівцем у блокноті, але лінії виходили ламані, злі.

— Я відкрию, — сказав він надто швидко.

Аліна кивнула. Їй раптом стало важко дихати, ніби повітря в кімнаті ущільнилося. Вона знала цей дзвінок. Клара ніколи не дзвонила інакше.

Клара увійшла, як завжди, без поспіху. Темне пальто, зібране волосся, погляд — холодний і точний, як лезо. Вона окинула їх обох швидким поглядом, затримавшись на Аліні на секунду довше, ніж потрібно.

— Нам треба поговорити, — сказала вона. — Сідай.

Це було звернення не проханням, а наказом. Аліна сіла. Матвій залишився стояти, сперся плечем об стіну. Йому так було легше не дивитися Кларі в очі.

Клара не знімала пальта. Вона тримала сумку на колінах, стискаючи ручку так, ніби та могла втекти.

— Аркадій прийшов до тями, — сказала вона рівно.

Слова зависли в повітрі, не одразу знаходячи, куди впасти. Аліна спершу не зрозуміла змісту. Вона моргнула. Потім ще раз.

— Як… прийшов? — перепитала вона.

Матвій різко випрямився. Його пальці стиснулися в кулаки.

— Сьогодні вночі, — продовжила Клара. — Лікарі кажуть, що стан стабільний. Він… говорить. Пам’ятає.

Аліна відчула, як у неї похололи ступні. Наче хтось різко відчинив вікно посеред зими. Вона поклала руку на коліно, щоб не було видно, як вона тремтить.

— І… — голос зрадив її, — і що тепер?

Клара повільно зітхнула. У цій паузі було щось театральне, відрепетируване.

— Тепер усе змінюється.

Матвій хмикнув коротко, майже болісно.

— Ви так кажете, ніби до цього все було стабільно.

Клара подивилась на нього холодно.

— Для бізнесу — так.

Аліна відчула, як ці слова різонули. Бізнес. Завжди бізнес. Вона раптом усвідомила, що весь цей час жила в проміжку — між комою і пробудженням, між «тимчасово» і «побачимо». І тепер цей проміжок зник.

— Він знає про… — Матвій замовк, ковтнув повітря. — Про нас?

Клара трохи підняла брову.

— Він знає те, що йому потрібно знати, — сказала вона. — Шлюб був укладений законно. Формально ви — подружжя.

Аліна відчула, як серце вдарилося об ребра. Формально. Вона згадала ту єдину ніч. Тоді не було все  формально.
Вона стиснула губи, щоб не сказати зайвого. Вона боялася, що якщо заговорить, то з її рота вирветься правда — вся, без фільтрів.

— А неформально? — тихо спитала вона.

Клара подивилася на неї так, ніби оцінювала товар.

— Це вже не має значення.

Матвій відвернувся. Він дивився у вікно, але нічого не бачив. У голові шуміло. Він згадав Аліну зранку — як вона заварювала чай, як її волосся спадало на щоку, як вона мовчки простягнула йому чашку. Весь цей побут, який з’явився непомітно, як звичка дихати.

— Аркадій хоче з тобою зустрітися, — сказала Клара, звертаючись до Аліни.

Аліна різко підвела голову.

— Зі мною?

— Так. Він багато про тебе питав.

У горлі пересохло. Вона відчула, як спина вкривається холодним потом.

— Коли?

— Скоро. Дуже скоро.

Матвій різко обернувся.

— А зі мною? — спитав він. — Він теж «хоче» зустрітися?

Клара на мить замислилася.

— Ти — окрема розмова.

Це прозвучало як вирок. Матвій стиснув щелепи. Йому хотілося щось розбити. Або втекти. Або взяти Аліну за руку і не відпускати.

Аліна сиділа мовчки. Її плечі злегка згорбилися, ніби вона намагалася стати меншою, непомітною. Усередині все стискалося в тугий вузол.

— Тобто… — вона нарешті заговорила, — ми більше не… не разом?

Слова «фіктивно» чи «випадково» вона не змогла вимовити.

Клара знизала плечима.

— Це залежить від того, як Аркадій бачить майбутнє.

Це «залежить» повисло між ними, як гачок. Аліна відчула, як щось усередині рветься. Вона не знала, чого хоче більше — щоб Аркадій забрав її собі чи щоб усе це скінчилося.

Матвій зробив крок уперед, потім ще один. Він зупинився за спиною Аліни. Не торкаючись. Але так близько, що вона відчула тепло його тіла.

— А якщо ми не захочемо грати за його правилами? — спитав він тихо.

Клара усміхнулася. В цій усмішці не було тепла.

— Тоді вам буде дуже складно.

Вона підвелася. Розмова була закінчена так само раптово, як і почалася.

— Я подзвоню, — сказала вона, вже біля дверей. — Готуйтесь.

Двері зачинилися.

Тиша впала важко. Аліна сиділа нерухомо. Вона дивилася в одну точку, ніби боялася поворухнутися й зруйнувати те крихке, що ще залишалося.

Матвій повільно обійшов її й сів навпроти. Він не знав, що сказати. Усі слова здавалися небезпечними.

— Ти як? — нарешті спитав він.

Аліна ковтнула. Вона спробувала усміхнутися, але губи не слухалися.

— Нормально, — сказала вона. — Просто… дивно.

Вона підняла руки й подивилася на них, ніби вони були чужими.

— Я весь цей час жила так, ніби в нас є час. А виявляється — його не було.

Матвій кивнув. Його груди стискало так, що боліло фізично.

— Я теж.

Вони сиділи навпроти, між ними був стіл — вузький, але відчутний, як межа. Аліна раптом підвелася.

— Мені треба вийти, — сказала вона. — Подихати.

Він теж встав.

— Я з тобою.

Вона похитала головою.

— Ні. Не зараз.

Її голос був тихий, але твердий. Матвій завмер. Він бачив, як вона накинула куртку, як затрималася біля дверей на секунду довше, ніж потрібно, ніби чекала, що він щось скаже.

Але він мовчав.

Двері зачинилися. Матвій залишився сам. Він сів на край стільця, опустив голову в долоні. У нього було відчуття, що щось важливе вислизає — повільно, без шуму, але невідворотно.

Аліна йшла вулицею, не відчуваючи холоду. У голові лунав один і той самий рядок: «Аркадій прокинувся». Кожен крок віддавався болем у грудях. Вона не знала, за кого їй страшніше — за себе чи за Матвія. І вперше дозволила собі подумати: а що, як вони запізнилися сказати головне?
Катя чекала в маленькому кафе біля парку — тому самому, де завжди пахло кавою з паленим молоком і старими книжками. Вона сиділа біля вікна, крутила ложечку в чашці й час від часу поглядала на двері. Коли Аліна нарешті зайшла, Катя одразу зрозуміла: щось сталося. Не велике — глибоке.