16. Правда або дія

— А що ти хочеш зробити? — спитала вона майже пошепки.
— Аліно...Я...
Він замовк на півслові.

Не тому, що передумав. Не тому, що злякався власного зізнання. Просто повітря в кімнаті раптом змінилося — ніби хтось чужий увійшов у простір, який тільки-но почав ставати справжнім.

Стук у двері був негучний. Обережний. Наче той, хто стукав, знав: тут не раді гостям.

Аліна здригнулася першою. Плечі напружилися, спина випрямилася. Вона обернулася до Матвія — швидко, запитально, ніби шукала в ньому відповідь, якої ще не встигла почути.

— Ти когось чекав? — прошепотіла.

Він повільно похитав головою.

— Ні.

Другий стук був наполегливішим. Уже без сумнівів.

Матвій підвівся. Кілька секунд стояв нерухомо, дивлячись на двері, ніби знав: варто їх відчинити — і момент, який він так довго збирав у собі, розсиплеться.

Аліна теж підвелася. Вона обійняла себе руками — жест несвідомий, захисний.

— Може, не відчиняти? — тихо сказала вона.

Він глянув на неї. У її очах було щось більше, ніж просте небажання гостей. Там була тривога. Передчуття.

— Якщо це хтось із господарів — буде негарно, — відповів він, хоча сам не був у цьому певен.

Він підійшов до дверей і відчинив.

На порозі стояла Рита.

У світлому пуховику, з волоссям, зібраним у недбалий хвіст, із тією самою відкритою усмішкою, яку він пам’ятав занадто добре. Холодне гірське повітря влітало всередину разом із нею, і Матвій відчув, як у грудях щось стислося — не болем, радше різким усвідомленням.

— О, — сказала вона. — Ви тут.

Її погляд ковзнув повз нього — і зупинився на Аліні.

— Привіт, — додала Рита вже м’якше.

— Привіт, — відповіла Аліна. Її голос був рівним, але пальці сильніше вп’ялися в рукави светра.

— Я побачила машину, — Рита кивнула у бік дороги. — І подумала… ну, світ маленький. Ми з Андрієм відпочиваємо тут неподалік. За декілька метрів. Будиночок більший, компанія веселіша, — вона трохи усміхнулася. — Хотіла запросити вас до нас. На чай. Або на вино. Як забажаєте.

Матвій мовчав. Він відчував, як слова, які він щойно хотів сказати Аліні, відходять кудись убік, наче хтось закрив перед ними двері.

— Дякую, — сказав він нарешті. — Ми… не планували сьогодні гостей.

Рита кивнула, ніби й не чекала іншої відповіді.

— Розумію. Але подумайте. Ми будемо раді. Андрій давно хотів  посидіти так. Без зайвих очей.

Аліна зробила крок уперед.

— Можливо, — сказала вона. — Якщо Матвій не проти.

Він повернув голову до неї. Здивувався. В її погляді було щось тверде, майже рішуче. Ніби вона вже прийняла рішення — і тепер чекала, чи піде він за нею.

— Якщо ти хочеш, — відповів він повільно.

Рита усміхнулася ширше.

— Тоді чекаю вас. Ми будемо до завтра, — сказала вона і відступила на крок. — Не зникайте.

Вона пішла так само легко, як і прийшла, залишивши за собою запах холодного повітря й недомовленості.

Матвій зачинив двері.

Тиша впала миттєво — важка, густіша, ніж раніше.

— Ти не мусив погоджуватися, — сказала Аліна.

— Ти сама сказала “можливо”, — відповів він.

Вона кивнула.

— Я знаю.

Вони стояли навпроти одне одного, між каміном і дверима, ніби між двома виходами з однієї історії. Вогонь тихо потріскував, але тепло більше не заспокоювало.

— Ти хотів щось сказати, — тихо нагадала Аліна.

Матвій відкрив рот — і знову закрив. Слова були тут, на язиці, у грудях, у напружених плечах. Але тепер вони здавалися надто крихкими для цього моменту.

— Потім, — сказав він. — Не зараз.

Вона не сперечалася. Лише кивнула — коротко, стримано.

— Тоді пішли, — сказала вона. — Якщо вже так склалося.

Дорога до будинку Рити була короткою, але Матвію здавалося, що вона триває занадто довго. Він йшов мовчки. Аліна йшла поруч, дивилася у вікно, і тільки її рука іноді торкалося його — випадково, але боляче усвідомлено.

Будинок був більший, світліший, з терасою і панорамними вікнами. Всередині горіло багато світла, грала музика, лунали голоси. Андрій був веселим, гучним, доброзичливим — таким, що заповнює простір без зусиль.

— Нарешті, — сказав він, тиснучи Матвію руку. — Я вас вже зачекався.

— Сподіваюся не довго, — відповів Матвій.

— Час біжить,  як пісок, — Андрій засміявся і повернувся до Аліни. — Привіт, Аліно.

Вона усміхнулася — чемно, відсторонено.

Вечір пішов своїм ходом. Вино. Розмови. Сміх. Рита трималася поруч з Андрієм, але іноді її погляд ковзав до Матвія — швидко, ніби ненароком. Аліна це бачила. Вона не казала нічого, лише ставала трохи прямішою, трохи холоднішою. Її пальці міцно вхопилися за край скатертини.

Матвій ловив себе на тому, що не чує половини слів. Він дивився на Аліну: як вона тримає келих, як нахиляє голову, слухаючи Андрія, як усміхається — ввічливо, але без тепла. І відчував, як усередині знову зростає напруга.

Рита підійшла ближче, коли Андрій вийшов на терасу.

— Ти не сказав, що ви будете тут разом, — сказала вона тихо.

— Не планував, — відповів Матвій.

— Вона… — Рита кивнула у бік Аліни. — Вона важлива для тебе.

Це було не запитання.

Він подивився на неї. Довше, ніж треба.

— Так, — сказав.

Рита видихнула. Усміхнулася — трохи сумно, але без злості.

— Я рада, — сказала вона. І це звучало чесно.

Матвій відчув, як щось у ньому трохи відпускає. Але коли він обернувся — Аліна дивилася на них. Її погляд був рівний, спокійний, але між бровами пролягла ледь помітна тінь.

Він підійшов до неї.

— Ти в порядку? — спитав.

— Так, — відповіла вона. — Просто втомилася.

— Хочеш повернутися?

Вона кивнула. Без зволікання.

Вони попрощалися швидко. Рита обійняла Аліну — легко, майже дружньо. Андрій махнув їм услід. Двері зачинилися.

Назад вони йшли мовчки.