15. Сльози в галереї

Галерея зустріла його тишею, яка була надто знайомою, щоб заспокоювати. Світло з високих вікон падало косо, підкреслюючи фактуру полотен, тріщинки фарби, недомовленість у кожному мазку. Матвій зайшов не одразу — зупинився біля дверей, ніби боявся порушити рівновагу, яка трималася тут на тонкій нитці.

Він не очікував побачити її.

Аліна стояла посеред зали, трохи відхиливши голову, як робила завжди, коли вдивлялася уважно, не очима — всім тілом. Пальці її були зведені разом, ніби вона стримувала себе від дотику. Світло лягало на її волосся м’яко, майже лагідно, і від цього в грудях у нього стиснулося так, що довелося затримати подих.

Вона не чула його. Була всередині картин.

Матвій зробив крок — і зупинився. Не хотів злякати момент. У галереї не було інших відвідувачів; лише відлуння кроків десь далеко і тихий, майже непомітний шум вулиці за склом. Він дивився на Аліну і ловив себе на тому, що бачить не жінку, а стан: крихку зосередженість, з якою вона проживала кожен сантиметр простору.

Вона переходила від полотна до полотна повільно, як між кімнатами пам’яті. Зупинялася, відступала, знову підходила ближче. На одному з полотен її плечі ледь здригнулися. Матвій упізнав цю реакцію ще до того, як побачив, біля чого вона стоїть.

Рита.

Не портрет — радше присутність. Теплі відтінки, рух, напівусмішка, світло, що наче виходило зсередини. Картина не кричала. Вона жила. І саме цим була небезпечною.

Аліна дивилася довго. Надто довго.

Він бачив, як її подих стає нерівним. Як пальці зводяться сильніше. Як нижня губа ледь тремтить, коли вона удає, що просто вдивляється у техніку, у колір, у композицію. І коли сльоза зірвалася — швидка, не дозволена — він відчув, як щось рветься в ньому самому.

Він не підійшов.

Стояв на відстані, дозволяючи їй мати свою тишу. Дозволяючи собі — біль. Йому хотілося закрити цю картину собою. Сказати: «Це не те що ти думаєш». Сказати: «Це минуле». Сказати: «Ти — не тоді, ти — зараз». Але слова залишалися десь глибоко, зведені вузлом, який боляче розв’язувати.

Аліна витерла щоку тильною стороною долоні. Швидко, ніби нічого не сталося. Зробила крок убік, вдихнула, випрямилася. Її обличчя знову стало рівним, зібраним. Серйозним.

Він зрушив з місця тільки тоді, коли вона обернулася і нарешті його побачила.

— Ти тут, — сказала вона тихо. Без здивування. Без радості.

— Зайшов подивитися, — відповів він так само рівно. — Як справи?

Питання прозвучало фальшиво, і він це знав. Але не дозволив собі інакше. Його тіло вимагало дистанції — як повітря.

— Нормально, — вона кивнула у бік картин. — У тебе… дуже сильні роботи.

Він стиснув пальці в кишенях.

— Ти плакала, — сказав він не докором. Констатацією.

Аліна ледь усміхнулася. Куточком губ. Очима — ні.

— Через роботу, — відповіла одразу. Занадто швидко. — Нічого серйозного. Просто накопичилось.

Він дивився на неї й бачив, як вона ховає правду за рівними словами. Як удає, що сльоза — випадкова, а біль — сторонній. Він хотів заперечити. Хотів спитати, чи це через ту картину. Хотів сказати, що Рита — не те що болить зараз. Але замість цього кивнув.

— Зрозуміло.

Це «зрозуміло» стало між ними стіною.

Вони пройшлися залом разом, але не поруч. На пів кроку відстані. Він говорив про фарби, про світло, про те, як шукав баланс між теплим і холодним. Вона слухала уважно, ставила короткі запитання, іноді кивала. Їхні плечі жодного разу не торкнулися.

Біля іншого полотна вона зупинилася.

— Тут… дуже тихо, — сказала вона. — Ніби людина щойно вийшла з кімнати.

— Я так і хотів, — відповів він. — Щоб відчувалася присутність без фігури.

Вона подивилася на нього. Довго. Наче шукала щось за словами.

— У тебе завжди виходить говорити, не називаючи, — сказала вона.

— Інколи це єдиний спосіб сказати правду, — він знизав плечима.

Її погляд затримався на ньому ще на мить. Потім вона відвернулася.

Матвію стало погано. Не різко — повільно, густо, як фарба, що тягнеться і не рветься. Йому здавалося, що кожен крок віддається всередині болем. Що повітря стало важчим. Що слова, які він не говорить, тиснуть на груди так, що хочеться сісти просто на підлогу і не вставати.

Він продовжував бути відстороненим. Тримав голос рівним. Руки — спокійними. Обличчя — нейтральним. Усередині ж щось просилося назовні, до сліз, до зізнання, до правди. Він грав у байдужість, але всередині згорав від бажання.

— Я піду, — сказала Аліна біля виходу. — Дякую, що… — вона зам’ялася, — що пустив.

— Завжди, будь ласка, — відповів він. — Це ж і твій простір теж.

Вона кивнула, ніби прийняла цю формулу, але не повірила.

— Бережи себе, — сказала вона тихо.

— Ти теж.

Вона пішла. Її кроки стихли за дверима. Галерея знову стала порожньою.

Матвій не рухався. Стояв і дивився на картину з Ритою. Вперше за цей день дозволив собі підійти ближче. Провів пальцями по краю рами — не торкаючись полотна. Йому раптом стало соромно за цю картину. Ніби вона зрадила його теперішньому.

Він заплющив очі.

Перед ним знову була Аліна — її тремтіння, її швидко витерта сльоза, її брехня про роботу. Її мовчазне «я не можу». Його мовчазне «я не дозволю собі».

Сльози підступили несподівано. Він не плакав — просто очі зволожилися, зрадницьки, без дозволу. Він витер їх різко, майже сердито. Не тут. Не зараз.

— Ідіот, — прошепотів він у порожнечу.

Бо кохати й мовчати — це теж вибір. Іноді — найболючіший.

Він вимкнув світло над картиною. Галерея потонула у м’якій напівтемряві. І в цій темряві його мовчання стало ще гучнішим.
 

Матвій залишився в галереї ще довго після того, як двері за Аліною тихо клацнули. Він не вмикав світла назад. Стояв у напівтемряві, спираючись долонею на холодну стіну, і слухав, як тиша повільно осідала на нього, наче пил. Серце билося нерівно, надто гучно для цього порожнього простору. Він відчував кожен удар — у горлі, у скронях, у кінчиках пальців.
Він не хотів іти додому. Там було б ще тихіше.
Він повільно обійшов зали, ніби перевіряв, чи все на місці. Зупинявся біля кожної картини, але не дивився на них. Дивився крізь. Його думки кружляли навколо однієї-єдиної точки — Аліниної спини, коли вона йшла. Як її плечі ледь піднялися, ніби вона набирала повітря перед стрибком у холодну воду. Як вона не озирнулася.
Він зупинився біля вікна. Ніч уже була щільною, вулиця за склом світилася вогнями, але вони здавалися далекими, чужими. Матвій торкнувся скла долонею — холод пронизав до кісток. І раптом усе всередині перевернулося.
Він більше не хотів цього.
Не хотів стояти отак, на відстані півкроку, і вдавати, що це нормально. Не хотів бачити, як вона ховає сльози за словами про «роботу». Не хотів, щоб його картини ставали для неї ранами, які вона змушена обходити стороною.
Він дістав телефон. Пальці тремтіли так, що пароль довелося вводити двічі. Він мав щось зробити.
Вона відповіла не одразу. Довго. Довше, ніж зазвичай.
— Алло, — її голос був тихий, трохи надтріснутий.
— Аліно, — він ковтнув. Горло пересохло. — Ти вже вдома?
Пауза. Він чув, як вона дихає.
— Так. Тільки-но зайшла.
— Я… — він заплющив очі, ніби так легше сказати. — Я хочу, щоб ми поїхали кудись. На вихідні. Разом.
Тиша була такою довгою, що він уже подумав — вона поклала слухавку. Але ні.
— Куди? — спитала вона обережно, ніби боялася, що відповідь зруйнує щось.
— У Карпати. У Яремче. Там є маленька садиба над Прутом. Дуже тихо. Ліс, річка, димар. Жодних галерей, жодних картин. Тільки ми.
Він почув, як вона видихнула — коротко, різко.
— Матвію…
— Не кажи «ні» одразу, — перебив він, і в голосі з’явилося щось нове, гостре. — Просто подумай. Один вікенд. Без усього цього… — він махнув рукою в бік темряви галереї, хоч вона цього не бачила. — Без тиші, яка тисне. Без картин, які говорять замість нас.
Вона мовчала. Він чув, як скрипнули дверцята шафи — мабуть, вона знімала пальто. Потім звук води — наливала собі в склянку.
— Коли ти хочеш їхати? — спитала вона нарешті.
Серце в нього пропустило удар.
— У п’ятницю ввечері. Після твоєї роботи.
— Добре, — сказала вона так тихо, що він ледь розібрав. — Добре.
Він не знав, що сказати далі. Просто стояв, притискаючи телефон до вуха, і відчував, як щось у грудях повільно розпускалося — не до кінця, але достатньо, щоб стало легше дихати.
— Тоді у п’ятницю, — прошепотів він.
— Так у п’ятницю, — відповіла вона.
Вони не прощалися довго. Просто слухали одне одного дихати. Потім вона поклала слухавку першою — м’яко, без клацання.
П’ятниця прийшла надто повільно і водночас надто швидко.
Він заїхав за нею о сьомій вечора одразу з галереї. Аліна вийшла з під’їзду в довгому пальті кольору мокрого асфальту, з маленькою сумкою через плече. Волосся зібране в недбалий пучок, кілька пасом вибивалися і липли до шиї. Вона підняла очі — і він побачив, що вона хвилювалася. Не боялася. Саме хвилювалася. Як перед чимось важливим.
Матвій вийшов з машини, обійшов її, відчинив двері пасажира. Вона сіла, і на мить їхні пальці торкнулися, коли він приймав від неї сумку. Дотик був короткий, але гарячий. Обоє завмерли на пів секунди.
— Привіт, — сказала вона тихо.
— Привіт, — відповів він і посміхнувся — вперше за тиждень щиро.
Дорога в Яремче була довгою. Спочатку місто, потім траса, потім повороти, що ставали дедалі крутішими. Вони майже не говорили. Але мовчання було іншим — не важким, не гострим. Воно дихало. Музика грала тихо — якась стара платівка з фортепіано і скрипкою. Аліна дивилася у вікно, де миготіли дерева, фари, іноді — вогники в долині. Її рука лежала на підлокітнику, пальці злегка барабанили. Матвій іноді кидав погляд — і бачив, як її плечі потроху розслаблялися.
Коли вони з’їхали з головної дороги на вузьку ґрунтовку, повітря стало іншим. Холодним, смолистим, живим. Аліна опустила скло на кілька сантиметрів. Вдихнула глибоко.
— Пахне, як у дитинстві, — сказала вона раптом.
Він кивнув. Не спитав, яким саме. Просто прийняв.
Садиба стояла на галявині, оточена ялинами. Маленький дерев’яний будиночок, широка тераса, камінна труба вже диміла — господар приїхав раніше, розпалив. Світло з вікон було теплим, золотавим.
Вони вийшли з машини. Аліна завмерла, дивилася на все навколо — на засніжені верхівки, на зоряне небо, яке тут було видно так чітко, ніби хтось протер його ганчіркою. Вона видихнула клубочок пари.
Матвій підійшов ззаду. Не торкнувся. Просто став поруч.
— Холодно? — спитав тихо.
Вона похитала головою.
— Ні. Добре.
Вони зайшли всередину. У будинку пахло дровами, сухими травами, старою деревиною. Камін уже гудів, вогонь танцював на стінах. Аліна скинула пальто, залишилася у  светрі кольору слонової кістки. Її ключиці виднілися крізь виріз — тонкі, тендітні. Матвій відчув, як горло стиснулося.
Вони повечеряли просто — хліб, сир, вино, печені на вогні яблука. Говорили мало. Іноді сміялися — коротко, нервово. Іноді просто дивилися одне на одного довше, ніж треба.
Після вечері Аліна підійшла до каміна. Сіла на килим, підтягнула коліна до грудей. Вогонь грав на її обличчі — рум’янець, тіні під очима, блиск в очах. Матвій сів поруч — не близько. Але досить близько, щоб відчувати тепло її тіла.
Вона повернула голову.
— Чому ти запросив мене сюди? — спитала тихо. Без звинувачення. Зі справжньою цікавістю.
Він дивився на вогонь. Потім на неї.
— Бо я втомився мовчати, — відповів він. Голос низький, трохи хриплий. — Бо коли ти плакала в галереї… я зрозумів, що якщо зараз нічого не зроблю, то потім буде пізно...​