13. Хвилювання Аліни

Аліна не спала тієї ночі.

Навіть коли Матвій ліг поруч — не торкаючись її, тримаючи між ними ту невидиму, але гостру, як лезо, відстань, — сон усе одно не приходив. Вона лежала з відкритими очима, вдивляючись у темряву спальні, де кожен шурхіт паркету здавався кроками Клари босоніж по коридору, а кожна тінь на стіні — її силуетом, що завмер у дверях. Будинок, який ще вчора здавався просто холодним і надто великим, тепер відчувався пасткою — з туго натягнутими дротами, які в будь-який момент могли затягнутися на горлі.

Вона повернула голову. Матвій лежав на спині, руки вздовж тіла, очі в стелю. Дихав рівно, але Аліна знала: він теж не спить.

— Ти мусиш поїхати, — прошепотіла вона раптом, коли тиша стала нестерпною. — Хоч на кілька днів. Просто зникни.

Він не відповів одразу. Мовчав так довго, що вона вже подумала — не почув. Але потім його голос, низький і спокійний, прорізав темряву:

— Вона не любить, коли щось виходить з-під контролю. Якщо я зникну без пояснень, вона почне діяти швидше.

Аліна відчула, як холодний піт виступив між лопаток.

— Швидше… як?

Він повільно повернув голову. У темряві вона бачила лише контур щелепи, блиск зіниць.

— Як завжди, — сказав він тихо. — Через інших.

Вона здригнулася всім тілом.

— Через мене?

— Через тебе, — підтвердив він без найменшого вагання. — Через Риту. Через роботу. Через будь-кого, хто має до мене значення.

Він помовчав, а потім додав, ніби зізнаючись у чомусь соромному:

— Саме тому я ніколи не тікав.

Ці слова вдарили її сильніше, ніж будь-яке визнання в коханні могло б вдарити. Аліна відчула, як у грудях щось гостро стиснулося — не від болю, а від розуміння.

— Ти жив у страху, — прошепотіла вона, і голос тремтів. — У постійному страху — і мовчав.

— Я звик, — відповів він просто. — Коли тебе з дитинства вчать, що ти зайвий, страх стає фоном. Як шум у вухах, до якого звикаєш.

Аліна різко сіла. Простирадло сповзло з її плеча, холод торкнувся оголеної шкіри.

— Це ненормально, — сказала вона голосніше, ніж хотіла. — Ніхто не має до цього звикати.

— Але я звик, — повторив він, і в його голосі не було ні злості, ні жалю — лише втома. — А ти — ні. І це небезпечно.

Вона подивилася на нього довго. У грудях боліло так, ніби хтось стискав серце пальцями.

— Я не хочу бути «небезпечною» для тебе, — сказала вона тихо. — Я хочу бути… поруч.

Він повільно сів також. Між ними залишалося кілька сантиметрів простирадла — і ці сантиметри здавалися прірвою.

— Аліно, — вимовив він глухо, ніби ім’я саме по собі коштувало йому зусиль. — Якщо вона зрозуміє, що ти для мене важлива, ти станеш її інструментом.

— Я вже ним стала, — відповіла вона без істерики, майже спокійно. — З того моменту, як погодилася на цей шлюб.

Він заплющив очі. Його щелепи напружилися так сильно, що проступили сухожилля.

— Я цього не хотів.

— Але допустив, — сказала вона. — І тепер ми тут.

Вони мовчали. За вікном проїхала машина — світло фар ковзнуло по стінах, на мить висвітлило його профіль. Аліна здригнулася, ніби хтось торкнувся її холодними пальцями по спині.

— Вона повернеться, — сказала вона раптом.

— Так, — погодився він. — І вона вже щось підозрює.

— Звідки ти знаєш?

— Вона ніколи не їде просто так, — відповів він. — Якщо Клара залишає будинок без контролю — значить, контроль вона перенесла в інше місце.

Аліна проковтнула клубок у горлі.

— Що нам робити?

Він мовчав надто довго. Потім видихнув.

— Нам треба бути ідеальними, — сказав він нарешті. — Саме так, як вона хоче.

— Тобто?

— Жодних сварок. Жодних різких рухів. Жодних зникнень. Ми — фіктивне подружжя, яке добре виконує свою роль.

— А всередині? — спитала вона майже нечутно.

Він подивився на неї так, що вона ледь стримала сльози.

— Всередині — мовчимо, — сказав він. — Бо правда тут — смертельно небезпечна.

Ранок настав занадто швидко.

Аліна прокинулася від знайомого звуку кавомашини. Матвій уже стояв біля кухонного острова — у тій самій білій сорочці, рукава підкачані до ліктів, волосся ще вологе після душу. Зовні — той самий зібраний, холодний чоловік. Ніби нічної розмови не було.

— Добрий ранок, — сказав він рівно.

— Добрий, — відповіла вона автоматично, і тільки сама відчула, як тремтять пальці, коли брала чашку.

Вони снідали мовчки. Тостер клацав. Ложка стукала об край чашки. Дім удавав нормальність так старанно, що від цього ставало ще страшніше.

— Клара подзвонила, — сказав він, не піднімаючи очей від тарілки. — Буде ввечері.

Кава ледь не вихлюпнулася.

— Сьогодні?

— Так.

— І… що вона сказала?

— Нічого особливого, — відповів він. — Запитала, чи ми разом вечеряємо. І чи ти добре почуваєшся.

Це було найстрашніше. Клара ніколи не питала про самопочуття просто так.

— Вона знає, — прошепотіла Аліна.

— Вона відчуває, — виправив він тихо. — Але не знає деталей. І нам треба зробити так, щоб не дізналася.

Аліна подивилася на нього уважно, шукаючи в його обличчі хоч найменшу тріщину.

— Ти боїшся за мене?

Він завмер лише на мить. Але вона помітила — пальці стиснули виделку трохи сильніше.

— Я боюся, що ти не вмієш мовчати так, як я, — сказав він.

Це була правда. І водночас — майже зізнання.

Клара повернулася ввечері, коли небо вже стало кольору мокрого асфальту.

Вона зайшла в дім із тією ж впевненою, ледь помітною усмішкою, ніби нічого не сталося. Ніби в її кабінеті не лежала тека зі смертю, розкладеною по акуратних пунктах.

— Аліно, — сказала вона тепло, підходячи ближче. — Ти сьогодні якась бліда. Все добре?

Аліна відчула, як у горлі пересохло за мить.

— Просто втомилася, — відповіла вона рівно, змушуючи губи скластися в усмішку.

Клара перевела погляд на Матвія.

— Ти її не перевтомлюєш? — усміхнулася вона, але очі залишалися холодними.