12. Небезпека поруч

Аліна не шукала правди. 

Вона вже зрозуміла: у цьому домі правда завжди коштувала дорожче, ніж можна було заплатити. Чим глибше копнеш — тим сильніше ріже. 

Того вечора Клара поїхала раптово. Без попередження, без звичного холодного наказу «не чіпати нічого в моїй відсутності». Лише коротке, сухе, як осінній лист:  
— Я повернуся пізно. 

Двері грюкнули. Машина від’їхала. Тиша, що залишилася після неї, була не просто відсутністю звуків — вона дихала.  Аліна залишилася одна. За день до цього Клара попросила їх з Матвієм приїхати до неї пожити на два дні. Через бабусю Матвія й Аркадія, яка гостювала у Клари. Хоча навіть таке звичне прохання здавалося Аліні пасткою.

Матвій пішов у майстерню приблизно через годину. Поцілував Аліну в скроню — швидко, механічно, як завжди це робив — і сказав:  
— Буду після опівночі. Не чекай.  
Він теж пішов.  
І тоді будинок залишився з нею майже наодинці. 

Сходи скрипнули під її босими ногами, коли вона спробувала піднятися до спальні. Але на п’ятій сходинці вона зупинилася. Серце стукало нерівно, занадто голосно в цій порожній тиші. Щось усередині — не розум, а якийсь старіший, тваринний інстинкт — сказало:
«Не йди туди».  
Вона повернулася. 

Коридор здавався довшим, ніж завжди. Лампи горіли тьмяно, ніби хтось навмисне прикрутив яскравість. Тіні на стінах рухалися, коли Аліна проходила повз них, хоча жодна завіса не колихалася. 

Двері кабінету Клари стояли зачинені. 

Аліна зупинилася перед ними. Дихання стало поверхневим. Вона поклала долоню на ручку — холодну, важку, латунну. Натиснула. 

Замкнено. 

Вона вже збиралася відступити, коли погляд зачепився за ключ. Він стирчав із замкової щілини з внутрішнього боку — так, як Клара завжди залишала, коли виходила. Звичка контролювати навіть те, чого немає. 

Пальці Аліни затремтіли, коли вона взялася за ключ. Метал був теплим — ніби хтось щойно тримав його в руці. Вона повернула. 

Клац. 

Двері відчинилися без скрипу — занадто плавно, занадто слухняно. 

У кабінеті панувала напівтемрява. Лише настільна лампа з зеленим абажуром горіла на столі, кидаючи тепле, майже інтимне світло на полиці, на шкіряне крісло, на стопки паперів, викладених ідеальними прямими кутами. Запах ударив у ніс одразу: парфуми Клари — терпкі, з ноткою гіркого мигдалю, — змішані з запахом старого паперу й лакованого дерева. 

Аліна ступила всередину. Зачинила двері за собою. Клацання замка пролунало в тиші, як постріл. 

Вона стояла нерухомо кілька секунд, прислухаючись. Ні кроків. Ні дихання. Тільки її власне серце — глухе, швидке, ніби воно намагалося вирватися з грудей. 

Погляд упав на нижню шухляду письмового столу. 

Вона була прочинена. Не набагато — ледь помітна щілина у два-три сантиметри. Але в цій ідеальній, вилизаній до блиску кімнаті навіть така дрібниця кричала про недбалість. Або про пастку. 

Аліна присіла навпочіпки. Коліна тремтіли. Вона обережно потягнула шухляду на себе. 

Тека. 

Не ті, що стосувалися бізнесу. Не фінансові звіти, не контракти. Інші. Тонкі, сірі, з акуратними наклейками. На кожній — одне ім’я, написане почерком Клари. 

Вона почала перегортати. Повільно. Ніби боялася, що папір може обпекти пальці. 

І тоді побачила. 

Матвій. 

Товста, важка тека. Набагато товща за інші. 

Аліна витягла її. Долоні спітніли, тека ледь не вислизнула. Вона поклала її на коліна й відкрила. 

Перші сторінки — копії. Свідоцтво про народження. Медичні довідки. Листування з приватними детективами. З юристами. З психіатрами. Дати йшли назад на п’ятнадцять років. 

Потім — рукописні нотатки. 

Почерк Клари — рівний, без найменшого тремтіння. Холодний, як скло. 

«Помилка, яку чомусь залишили живою.»  
«Ніколи не буде частиною цієї сім’ї.»  
«Його існування — образа.» 

Аліна відчула, як шлунок стискається в тугий клубок. Вона гортала далі. Кожна сторінка падала важче за попередню. 

Звіти про спроби «влаштувати подальше життя». Про школи-інтернати за кордоном — не як про освіту, а як про спосіб позбутися. Про «випадкові» аварії, які ледь не стали фатальними. Про лікарні. Про ліки, які «випадково» опинялися в його склянці. 

Один рядок змусив її різко вдихнути — так різко, що заболіли ребра. 

«Передозування виглядало б природно. Нещасний випадок. Ніхто не копатиме глибоко.» 

Тека випала з рук. Папери розсипалися по підлозі — тихо, але в тиші кабінету цей звук здавався вибухом. 

Аліна схопилася за край столу. Ноги підгиналися. Вона опустилася на підлогу, притиснула долоні до рота, щоб не закричати. 

— Ні… — видихнула вона крізь пальці. — Ні, ні, ні… 

Це не була просто нелюбов. Це не була навіть ненависть у звичному розумінні. Це був холодний, методичний план. Рік за роком. Крок за кроком. Якби не випадковості, якби не чиясь пильність — Матвія вже давно не було б. 

Вона згадала його погляд, коли Клара входила в кімнату. Як він завжди трохи відступав. Як напружувалися м’язи на його щелепі. Як він ніколи не повертався до неї спиною. 

Тепер усе стало на свої місця. 

Це була не гра в приниження. Це була війна на знищення. Де виживе сильніший.

Аліна збирала папери тремтячими руками. Кожен аркуш здавався отруєним. Вона вкладала їх назад  намагаючись повернути той самий порядок, у якому знайшла. Кожного разу, коли пальці торкалися паперу, їй здавалося, що Клара вже стоїть за дверима. Що вона чує. Що вона знає. 

Нарешті шухляда зачинилася. Ключ повернувся в замок — точно так, як було. Аліна вийшла з кабінету на м’яких, ватяних ногах. Закрила двері. Стояла в коридорі й слухала. 

Тиша. 

Але ця тиша вже не була просто тишею. Вона стала загрозою. 

Вона піднялася до спальні. Не ввімкнула світло. Сіла на край ліжка, обхопила себе руками. Тремтіння не припинялося. 

Коли за дверима нарешті почулися кроки — важкі, знайомі, — Аліна здригнулася так сильно, що ледь не впала.