11. Непотрібні почуття

Аліна прокинулася раніше, ніж зазвичай.

У квартирі панувала та особлива тиша ранку, коли місто ще не вимагало рішень, а повітря здавалося чистішим, ніж удень. Світло з вікна лягало на підлогу м’якою смугою, не торкаючись ліжка. Матвія поруч не було. Вона знала це ще до того, як розплющила очі.

Він завжди вставав раніше. Або й не лягав.

Вона сіла, підтягнула до себе ковдру і кілька секунд просто дихала — повільно, ніби перевіряла, чи серце ще б’ється в її грудях, чи не розсипалося воно вночі на дрібні осколки. Руки лягли на живіт — інстинктивно, ніби могли втримати той біль, що вже давно жив там, під шкірою, як стара рана, що ніколи не гоїться повністю.

Не казати. Не зізнаватися. Не просити.

Вона повторювала це, як правило безпеки, але щоранку правило давалося важче. Особливо сьогодні, коли в голові пульсував його запах — той самий, що залишився на подушці поруч: терпкий, теплий, з ноткою олійної фарби й чогось металевого, ніби він цілу ніч тримав у руках не кисть, а її серце.

Вона встала, накинула светр, пройшла на кухню. На столі — чашка з недопитою кавою. Холодна. Пальці торкнулися краю — ще зберігали його тепло. Аліна ковтнула повітря, ніби хотіла вдихнути його разом із кавою. Серце відреагувало швидше, ніж розум — коротким, тупим болем під лівою ключицею. Не ревнощами. Самотністю. Такою гострою, що вона мимоволі притиснула долоню до грудей, ніби могла зупинити цю порожнечу.

Вона поставила чайник, сперлася спиною об стільницю й дозволила собі одну небезпечну річ — згадати.

Аркадій.

Ім’я, яке ще кілька місяців тому означало її майбутнє.

Він завжди був поруч правильно. Занадто правильно.

Подавав руку. Відсував стілець. Запитував, чи вона не втомилася. Пам’ятав дати, лікарів, зустрічі.

Він був чемним, стриманим, турботливим — у спосіб, який подобається родичам і заспокоює оточення.

— Ти в безпеці, — говорили про нього. — З таким не пропадеш.

Вона й справді не пропадала.

Але й не жила.

Аркадій ніколи не дивився на неї так, ніби вона — єдина кімната зі світлом у темному домі. Він не шукав її погляду, коли сміялися інші. Не помічав, коли їй було страшно, якщо вона не казала вголос.

Він не кохав. Він обирав.

І в якийсь момент Аліна прийняла це за норму. Бо так простіше. Бо так не болить. Бо так безпечніше, ніж чекати почуття, яке можуть не повернути.

Вона пам’ятала той день перед аварією.

Аркадій був спокійний, навіть трохи відсторонений. Говорив про справи, про якісь плани, про зустрічі. Вона слухала, кивала, ловила себе на думці, що між ними — рівна, акуратна відстань. Як між двома людьми, які йдуть поруч, але кожен по своїй дорозі.

— Ти мене слухаєш? — спитав він тоді.

— Так, — відповіла вона автоматично.

Він усміхнувся. Задоволено. Не тепло — просто коректно.

Вона тоді не знала, що це їхня остання розмова у свідомості.

Коли він упав у кому, світ навколо не зламався — він просто зупинився. І в цій зупинці Аліна вперше дозволила собі поставити питання, яке роками забороняла:

А чи була я з ним щаслива?

Відповідь прийшла не одразу. Не як вибух — як тиша. Глуха, остаточна.

Ні.

Вона була вдячна. Вона була спокійна. Вона була правильна.

Але не кохана — і не закохана.

Чайник засвистів. Аліна налила воду в чашку, сіла за стіл. Руки трохи тремтіли — не від спогадів, а від іншого імені, яке з’являлося в голові всупереч її волі.

Матвій.

Він ніколи не був зручним. Ніколи — передбачуваним. Ніколи — безпечним.

І саме тому вона не мала права говорити.

Вона бачила, як він закривається. Як уникає погляду. Як тримає дистанцію, ніби це єдиний спосіб не зруйнувати все.

Він не обіймав без потреби. Не торкався випадково. Навіть поруч сидів так, ніби між ними існує невидима межа.

І вона поважала цю межу — бо знала, що за нею боляче.

Боляче так, що іноді вночі вона прокидалася від власного серцебиття — швидкого, рваного, ніби воно намагалося вирватися з грудей і полетіти до нього. Боляче так, що коли він проходив повз у коридорі і його плече випадково торкалося її плеча, вона на мить забувала дихати. Боляче так, що коли він дивився на неї краєм ока — швидко, ніби боявся затриматися, — у неї під шкірою розливалося тепло, а потім — холод, бо він одразу відводив погляд.

Вона підвелася, підійшла до вікна. Внизу прокидалося місто. Люди поспішали, хтось говорив телефоном, хтось сміявся. Життя текло, не озираючись на чужі дилеми.

— Не зараз, — сказала вона тихо. — Не так.

Зізнання не змінить нічого, якщо інша сторона не готова. Зізнання — це ризик. А вона вже одного разу віддала своє майбутнє без взаємності.

Вона згадала, як Матвій дивився на неї минулого вечора — швидко, різко, ніби боявся затриматися. У цьому погляді було щось надломлене, але не відкрите. Здавалося він вважав себе злочинцем коли дозволяв собі дивитися на Аліну. Невже його вірність Риті настільки сильна? Попри те що вона все одно ніколи не буде з ним? Аліна не розуміла. І не хотіла розуміти. Бо це боляче. Боляче розуміти, що чоловік якого ти кохаєш майже все життя готовий на все заради іншої жінки, але не неї. Матвій не кохає її. Й Аліна це добре зрозуміла.

Він ніколи нічого не просив. Не вимагав. Не брав.
І це лякало більше, ніж будь-яка холодність.

Бо той, хто не бере, зазвичай не впевнений, що має право.

Аліна сіла на підвіконня, обійняла коліна.

— Я не скажу, — вирішила вона остаточно.

Не тому, що не кохає. А тому, що кохає занадто сильно, щоб дозволити собі зруйнувати і його, і себе.

Вона буде поруч. Буде чесною у вчинках. Буде стриманою у словах.

Як він.

І, можливо, колись — якщо тиша між ними стане меншою за страх — слова знайдуться самі.

А поки що вона залишить свої почуття там, де вони найменш небезпечні.

У собі.

Аліна допила чай, поставила чашку в мийку й пішла вдягатися. День вимагав ролей, усмішок, рішень.

Вона впорається.