10. Те що не згасає...

Матвій сидів перед чистим полотном уже майже годину. Ранок у галереї приходив тихо, повільно, ніби боявся його розбудити. Світло просочувалося крізь високі вікна, лягало на підлогу холодними смугами, ковзало по його зап’ястях, по кісточках пальців, що стискали кисть так міцно, ніби вона могла вислизнути й утекти разом з усім, що він так довго тримав усередині. Повітря було густе від запаху олії, старого пилу й терпкого розчинника — цей запах завжди заспокоював його, але сьогодні тільки підкреслював, як тісно стало в грудях.

Кисть у руці здавалася важкою. Фарба на палітрі вже почала підсихати по краях, утворюючи тонку плівку, але він не рухався. Дихав коротко, поверхнево, ніби глибокий вдих міг розірвати тонку оболонку, під якою все ще пульсувало.
Він знав, що малюватиме.

Не пейзаж. Не абстракцію. Не чергове замовлення. Її...

Не портрет — він ніколи не дозволяв собі портретів Аліни. Це було б надто оголеним, надто небезпечним. Але її сутність — той м’який блиск в очах, коли вона дивилася крізь вікно, те ледь помітне тремтіння губ, коли вона стримувала усмішку, те тепло, що йшло від її шкіри навіть на відстані трьох кроків — усе це вже роками жило в його долонях, у подушечках пальців, у тому, як його рука мимоволі стискалася, коли він згадував, як її волосся одного разу ковзнуло по його зап’ястю в вузькому коридорі.

— Дурість, — прошепотів він сам до себе.

Голос розчинився в порожній залі, повернувся глухим відлунням.

Він зробив перший мазок — темний, різкий, майже злісний. Потім другий — світліший, тремтячий. Рука ніби згадувала те, що розум так довго забороняв. Кожен дотик пензля до полотна був маленьким дотиком до неї: до її шиї, до ключиці, до того місця під вухом, де шкіра завжди була гарячішою, ніж скрізь інде. Він відчував, як пальці тремтіли, як тепло піднімалося від грудей до горла, як пульсувала вена на скроні.

Аліна.

Він не вимовляв її імені вголос. Навіть у думках останні роки намагався оминати його, як розпечене місце на тілі. Але сьогодні воно було скрізь.

У тому, як вона ставила чашку кави на стіл — пальці ледь тремтіли, ніби боялися, що звук розіб’є тишу між ними.

У тому, як стискала пальці в тонкий кулак, коли стримувала сльози — нігті впивалися в долоню, а він бачив це й відчував, ніби ці нігті впивалися в його власну шкіру.

У тому, як дивилася — не звинувачуючи, не вимагаючи, а болісно довірливо. Погляд, що проникав крізь шкіру, крізь ребра, прямо до серця, і там залишався, як гаряче вугілля, яке не згасає.

Це було найстрашніше.

Не образа. Не претензії.

Довіра.

Він провів сухим пензлем по краю полотна, розмазуючи лінію. Пальці тремтіли сильніше.

— Прокинулося, значить, — видихнув він тихо, ніби боявся, що слова почують стіни.

Старе почуття. Майже поховане. Колись задушене власноруч.

Десять років — достатньо, щоб переконати себе, що ти виріс. Що юнацька закоханість — це просто спалах, гормони, ілюзія.

Він майже повірив.

Доки не побачив її знову близько.

Не як далеку дівчину з саду, що сміялася під яблунями. А поруч — у кухні, коли її запах — легкий, ванільний, змішаний із теплом її тіла — заповнював увесь простір. У коридорі, коли її плече випадково торкалося його, і він завмирав, ніби струм пройшов крізь хребет. У тиші спільної квартири, коли вона засипала на дивані, а він стояв і дивився, як її груди повільно піднімалися й опускалися, як губи ледь розтулені, як вії тремтіли уві сні.
І це виявилося небезпечніше за будь-яку відстань.

Фарба лягала густіше. Теплі тони проривалися крізь холодні. Полотно ніби сперечалося з ним, відмовлялося мовчати.

Він заплющив очі — і пам’ять знову зробила свій хід.

Сад. Літо. Сонце пробивалося крізь листя, золотило її волосся. Вона бігла босоніж, сміялася — відкрито, дзвінко, так, як сміються тільки в шістнадцять. Голова закинута назад, волосся розсипане по плечах, шия відкрита — тендітна, засмагла від сонця. Аркадій нахилений до неї, щось шепотів. Вона дивилася на нього так, ніби весь світ звузився до його обличчя.

Матвій стояв осторонь, біля старої високої стіни, з блокнотом у руках. Малював. Ніби малював. А насправді просто дивився на її губи. На те, як вони ворушилися, вимовляючи ім’я іншого. На те, як її пальці мимоволі торкалися його рукава. І відчував, як у грудях щось повільно, без крику рвалося — тонко, болісно, як суха нитка. Як повітря потроху вибивалося з легень.

Тоді Клара підійшла беззвучно.

— Не дивись так, — сказала вона тихо, але кожне слово різало.

Він не обернувся.

— Як?

— Ніби хочеш те, що тобі не належить.

Він стиснув олівець так сильно, що грифель тріснув. Біль у пальцях був гострий, пекучий.

— Я просто малюю.

— Ти просто забуваєш де твоє місце, — відповіла вона спокійно. — Дуже небезпечно для хлопця без роду й прізвища.

Він тоді відійшов. І навчився відходити. Це стало рефлексом.

Кисть смикнулася в руці. Мазок вийшов надто різкий. Він не виправив. Нові спогади виринули з пам'яті.

— Рита… — видихнув він несподівано.

З Ритою все було інакше.

Вона була його подругою. Найближчою. Голосною, яскравою, живою. Сміялася так, що все навколо завмирало, щоб послухати. Хапала його за руку, сміливо торкалася зап'ястя, поцілувала в щоку, коли була п’яна, щоб позлити Андрія. Й часто казала: «Матвійку, ти найкращий друг». І він удавав, що це дружба. Але всередині знав — це було щось більше.

Він кохав її. Нероздільно. До болю в серці. До безсонних ночей, коли лежав і повторював у голові кожне її слово, кожен дотик, кожен раз, коли вона називала його «Матвійку» — так м’яко, так тепло. Але між ними ніколи не було нічого, крім дружби. Вона не бачила в ньому чоловіка. Тільки друга. Брата. Того, хто завжди поруч, хто вислухає, хто принесе каву, хто витре сльози після чергової сварки з Андрієм.

Він носив їй каву. Приносив булочки з корицею. Слухав її скарги й сльози. І кожного разу думав: «Я б ніколи не запізнився. Я б ніколи не дав тобі плакати». Але мовчав. Бо знав: якщо скаже — втратить навіть те, що має.