9. Непристойний залицяльник

Аліна довго стояла перед дзеркалом у передпокої, дивлячись на себе так, ніби вперше бачила цю жінку. Чорна сукня з глибоким вирізом на спині, тонкі бретелі, що ледь трималися на плечах. Вона провела пальцями по ключицях — шкіра холодна, ніби ніч уже встигла вбратися в неї.

Вона не хотіла йти. Але не піти означало визнати, що Матвій досі контролює кожен її вечір, навіть той, на якому його немає. Тому вона наділа ту сукню. Ту саму, в якій він колись сказав: «Ти в ній виглядаєш так, ніби знаєш, що робиш з половиною чоловіків у цьому світі». І пішла.

Ресторан на першому поверсі готелю «Амбасадор» світився, як коштовність у темряві. Скляні стіни пропускали всередину відблиски ліхтарів із вулиці, жива музика тихо гойдалася на басах, а повітря пахло жасмином, деревиною й чужими дорогими парфумами. Катя побачила її ще з другого поверху сходів і кинулася вниз, з келихом шампанського у руці.

— Ти прийшла! — крикнула вона так щиро, що Аліні на мить стало тепло в грудях.

Вони обійнялися. Катя пахла ванільним цукром і щасливим дитинством, якого в Аліни давно не було.

Перші півтори години пройшли легко, майже безтурботно. Тости лилися, сміх перекривав саксофон, хтось фотографувався, хтось уже танцював. Аліна тримала келих шардоне, слухала, як подруги сперечаються про найкращий спа в місті, і вперше за довгий час відчула, що її тіло не стиснуте в кулак. Вона навіть дозволила собі всміхнутися по-справжньому — коли Катя підняла келих і сказала: «За те, щоб ми завжди знаходили одна одну, навіть коли життя намагається розвести нас по різних поверхах».

А потім вона відчула його погляд.

Спочатку подумала, що помилилася. Просто хтось дивиться. Буває. Але погляд не відводився. Він ковзав по її шиї, по оголеній спині, по пальцях, що стискали ніжку келиха. Аліна повернула голову — і зустрілася очима з чоловіком років тридцяти п’яти, у темно-синій сорочці, розстебнутій на два ґудзики. Він усміхнувся — широко, самовпевнено. Підняв келих, ніби тостував за неї здалеку.

Вона відвела очі. Серце трохи прискорилося, але не страшно — просто неприємно.

Він підійшов через десять хвилин.

— Можна? — спитав, уже сідаючи поруч, не чекаючи відповіді.

Від нього тхнуло віскі й сигаретами. Аліна кивнула — коротко, чемно. Не хотіла сцени.

— Ти подруга Каті? — він нахилився ближче, ніж потрібно.

— Так.

— А я її… ну, скажімо, знайомий. Дуже приємно. Я — Володя.

Він простяг руку. Аліна не подала своєї. Просто сказала:

— Аліна.

— Гарне ім’я. Гарна ти взагалі. Чого ховаєш очі?

Вона змусила себе всміхнутися — тонко, холодно.

— Я заміжня.

Він розсміявся — тихо, гортанно.

— А я не ревнивий.

Її пальці стиснули келих сильніше. Вона відчула, як тепло від вина в животі раптом стало холодним і важким.

— Вибач, я піду до дівчат, — сказала вона й підвелася.

Він не встав. Просто простяг руку й легенько, ніби випадково, провів пальцями по її стегну — від коліна вгору, на кілька сантиметрів.

Аліна завмерла. Потім різко відступила.

— Не треба, — голос вийшов різкішим, ніж вона хотіла.

— Та розслабся, — він підвівся слідом, усмішка не зникла. — Сніжна королево. Чи це така нова гра?

Вона пішла швидше — повз столи, повз танцюючих, до скляних дверей на терасу. Холодне повітря вдарило в обличчя, як ляпас. Добре. Хай холод. Хай тверезить.

Але він вийшов за нею.

— Ну що ти тікаєш, бейба? — голос уже був ближче. Надто близько. — Тут же ліфт неподалік. Номер. Зручно.

Серце закалатало в горлі. Аліна повернулася до нього спиною, вхопилася за поруччя. Метал холодив долоні.

— Відійдіть, — сказала вона тихо, але чітко.

Він засміявся — коротко, глухо.

— Та не бійся. Я не кусаюсь. Ну… майже.

Він ступив уперед. Його рука лягла їй на лікоть — не сильно, але впевнено. Аліна смикнулася. Він стиснув сильніше.

— Пусти, — голос затремтів, хоч вона й намагалася тримати його рівним.

— Ти сама мене завела, — він нахилився до її вуха. Гарячий подих торкнувся шиї. — Ходиш у такій сукні… дивишся так… а потім «пусти». Нечесно ж. Але не бійся, крихітко,  я знаю, як зробити тобі добре...

Страх прийшов не вибухом. Він просочився повільно — липкий, важкий, від якого німіли кінчики пальців і пересохло в роті. Вона ще раз смикнула руку. Він  міцно тримав.

Навколо — нікого. Тільки темрява, холод і глухі баси зсередини, які вже нічого не рятували.

— Відпусти її.

Голос розрізав ніч, як ножем.

Володимир  обернувся першим.

Матвій стояв за п’ять кроків. Темне пальто розстебнуте, комір піднятий. Руки в кишенях. Але щелепи стиснуті так, що видно кожен м’яз. Погляд — не на Аліну. На  чоловіка. І в тому погляді не було ні крихти сумніву.

— А ти хто такий? — Володимир спробував усміхнутися, але вийшло криво.

Матвій не відповів. Просто ступив уперед — один крок, другий.

— Вона сказала відпусти.

Володимир  хмикнув.

— Та ми просто розмовляємо, чувак. Не лізь.

Матвій зробив ще один крок. Тепер між ними лишалося півтора метра.

— Остання спроба, — сказав він тихо. — Відпусти. Її. Руку.

Володимир раптом відпустив Аліну — різко, ніби обпікся. Але замість того, щоб відійти, він зробив крок назустріч Матвію.

— А якщо не відпущу? — спитав він, уже з викликом.

Матвій не відповів словами.

Він просто вдарив.

Удар прийшов швидко — правий кулак у щелепу, коротко, точно. Володимир похитнувся, але встиг махнути у відповідь. Матвій ухилився — ледь помітно, швидко. Другий удар — лівою в сонячне сплетіння. Руслан зігнувся, видихнув повітря з шумом. А тоді Матвій схопив його за комір сорочки, розвернув і різко притиснув грудьми до поруччя тераси.

— Ти її торкнувся, — голос Матвія був низьким, майже пошепки. — Це була помилка.

Володимир захрипів, намагаючись вирватися. Матвій натиснув сильніше — ліктем у спину, коліном у підколінок. Той упав на коліна. Матвій не бив більше. Просто тримав — холодно, методично, ніби робив це не вперше.