8. Мовчання, що вбиває.

Аліна довго не могла заснути.

Квартира була тиха, майже стерильна — ніби й не для життя, а для тимчасового перебування. Вона лежала на боці, дивлячись у темряву, і слухала рівне дихання Матвія за стіною. Він спав. Або вдавав. Вона вже не вміла розрізняти.

У голові крутилися слова, які вона не сказала. Які могла сказати сьогодні. Вчора. Місяць тому. Вони стояли десь на краю язика, як сіль на рані — варто торкнутися, і стане нестерпно.

Я кохаю тебе.

Вона ледь не засміялася з цієї простоти. Так легко це звучить — і так важко лягає на життя.

Аліна сіла на ліжку, підтягнула коліна до грудей. Вікно було прочинене, і холодне повітря торкалося шкіри. Вона не зачиняла — хотіла відчувати хоч щось реальне, фізичне. Бо всередині було надто багато того, що не мало форми.

Вона згадала, як уперше зрозуміла, що все зайшло надто далеко. Не в день весілля. Не тоді, коли він мовчки підписував папери. І навіть не тієї ночі, коли він привіз її до себе напівпритомну.

А тоді, коли побачила його спину на кухні — звичайний ранок, кава, світло — і раптом подумала: я не витримаю, якщо він зникне.

Ось тоді стало страшно.

Бо страх втратити — це вже не симпатія. І не звичка. Це вирок.

Вона знала Матвія надто добре, щоб не бачити: він закритий не тому, що холодний. А тому, що всередині — поле після пожежі. Все вигоріло. І він боїться, що будь-яке почуття знову стане іскрою.

Він не говорив про себе. Ніколи. Всі його слова були або ввічливі, або захисні. Ніби він весь час стояв між нею і прірвою — і не пускав ані її до себе, ані себе до неї.

І вона раптом зрозуміла: якщо вона скаже — він не зрадіє.

Він злякається. Аліна не знала чи він досі кохає Риту, чи ні? Але знала, що до стосунків з нею він точно не готовий. Тому краще перегорнути цю сторінку.

Аліна встала, пішла на кухню. Під ногами холодна підлога, тиша — така глибока, що в ній чути власне серце. Вона налила собі води, але не пила. Просто тримала склянку в руках, ніби їй потрібна була опора.

Якщо я скажу — я поставлю його перед вибором, подумала вона.
А він живе у світі, де вибір — це розкіш.

Вона уявила цю сцену. Як каже йому правду. Як він мовчить. Як дивиться на неї своїми виразними, втомленими очима. Як відводить погляд. Як каже щось правильне. Обережне. Без обіцянок.

І вона зрозуміла: це вб’є її швидше, ніж мовчання.

Любов — це не завжди крик. Інколи це добровільне мовчання, щоб не зробити гірше.

Аліна сперлася на стільницю, закрила очі.

Вона втомилася бути сильною. Втомилася бути розумною. Втомилася розуміти чужі страхи більше, ніж власні.

Але зараз вона обирала не слабкість.

Вона обирала зберегти.

Я не скажу, вирішила вона.
Не, тому що не кохаю. Атому, що кохаю надто сильно.

Вона знала: якщо він коли-небудь захоче — він сам зробить крок. Без тиску. Без умов. Без контракту.

А якщо ні — вона не хоче бути ще одним обов’язком у його житті.

Вона повернулася до спальні. Лягла. Закрила очі.

У темряві раптом прийшли сльози — тихі, без ридань. Вона не витирала їх. Дозволила собі плакати так, як плачуть тоді, коли ніхто не бачить і не має бачити.

Це був не плач жертви.

Це був плач людини, яка прийняла важке для себе рішення.

Вранці вона прокинулася першою. Зробила каву. Посміхнулася, коли Матвій зайшов на кухню. Запитала, чи він буде снідати. Говорила спокійно, рівно. Як завжди.

І він не помітив нічого.

І це було правильно.

Бо деякі почуття не призначені для того, щоб їх озвучували. Вони існують, щоб змінювати людину зсередини — тихо, боляче, назавжди.

Аліна дивилася на нього і думала:

Я кохаю тебе. Але ти про це не дізнаєшся. Не зараз. Можливо, ніколи.

І вперше за довгий час вона відчула не розпач.

А дивний, гіркий спокій.

Після того рішення щось у ній змінилося.

Не назовні — там усе залишилося майже так само. Вона все ще вставала раніше за Матвія, ставила каву, питала, чи він вечерятиме вдома. Все було правильно. Ввічливо. Безпечніше, ніж правда.

Але всередині — ніби хтось обережно закрив двері й замкнув їх зсередини.

Аліна більше не ловила його погляд. Не шукала підтекстів у кожному русі. Не прислухалася до інтонацій. Вона навчилася не чекати. І це виявилося найважчим.

Раніше надія була болючою, але живою. Тепер її не стало. Залишився спокій — глухий, рівний, як вода в глибокому колодязі.

Матвій помітив зміни не одразу.

Спершу йому здалося, що вона просто стала стриманішою. Менше питань, менше випадкових дотиків, менше тієї напруги, яка колись дратувала і водночас тримала його насторожі.

Йому мало б полегшати.

Але чомусь стало порожньо.

Він ловив себе на дивних дрібницях: вона більше не затримувалася на кухні, якщо він мовчав; не намагалася розрядити тишу; не дивилася на нього так, ніби чекала дозволу дихати.

Вона стала…відчуженою.
І це лякало.

Одного вечора він повернувся пізніше, ніж зазвичай. Квартира була освітлена лише лампою у вітальні. Аліна сиділа на дивані з книжкою, підібгавши ноги. Підвела голову, усміхнулася — коротко, нейтрально.

— Ти вечеряв? — спитала.

— Так, — відповів він, хоча це була неправда.

Вона кивнула і знову опустила погляд у сторінки. Ні зауважень. Ні турботи. Ні прихованої образи.

Матвій зупинився посеред кімнати, не знаючи, куди йти далі.

— Ти… — почав він і замовк.

— Так? — спокійно відгукнулася вона, навіть не піднімаючи очей.

Він чекав. Не знав, на що саме. На запитання. На емоцію. На щось, що поверне відчуття контролю.

Нічого не сталося.

— Нічого, — сказав він зрештою і пішов у спальню.

Уперше за довгий час він не міг заснути.

Аліна лежала у кімнаті  поруч, рівно дихала, відвернувшись до стіни. Між ними була дистанція — не фізична, ні. Вона була глибша. Та, яку не подолати дотиком.

"Я сам цього хотів, думав він.
Я сам це створив."