7. Свято у Рити...

Минув місяць — похмурий, сірий, без радості.
Він не залишив по собі жодних святкових дат, жодних фотографій, жодних усмішок «на пам’ять». Лише підпис. Два підписи внизу документа. І печатка.

Розпис був швидким і майже мовчазним. Аліна пам’ятала холод у коридорі РАЦСу, запах паперу й старого лаку, голос реєстраторки, який звучав так, ніби вона зачитувала список покупок. Матвій стояв поруч — стриманий, зібраний, чужий. Він навіть не взяв її за руку. Лише кивнув, коли все скінчилося.

— Вітаю, — сказала жінка за столом.

Аліна ледь усміхнулася. Матвій просто подякував.

Увечері вони роз’їхалися кожен по своїх справах. Ні шампанського. Ні квітів. Ні «як ти?».

Через тиждень Аліна переїхала до нього.

Квартира Матвія була світлою, але мовчазною. У ній не було нічого зайвого — мінімум речей, максимум простору. Його картини висіли на стінах, але так, ніби не хотіли, щоб на них дивилися надто довго. Він показав їй кімнату, де вона житиме, пояснив, де що лежить, і відразу окреслив межі — не словами, поведінкою.

Вони існували поруч, але не разом.

Наступного вечора Матвій сказав:

— Завтра день народження у Степанка. Сина Рити. Мені треба бути там. Я — хрещений.

Він сказав це так, ніби додавав пункт у розклад.

— Я маю йти? — спитала Аліна.

— Якщо хочеш, — відповів він. — Але там будуть люди. Рита. Андрій. Діти.

Вона зрозуміла підтекст: якщо не готова — можеш залишитися.

— Я піду, — сказала вона після паузи.

Він лише кивнув.

Свято було в заміському будинку — світло, повітря, кульки, сміх дітей. Степанкові виповнилося три. Він бігав між столами, хизувався подарунками, тягнув Матвія за руку, називаючи його «хрещений Матвій» з такою гордістю, що в Аліні щось стискалося в грудях.

Рита зустріла їх тепло, але уважно. Її погляд ковзнув між ними — швидко, але точно.

— Рада, що ви прийшли, — сказала вона. — Обоє.

Аліна усміхнулася. Матвій відповів стримано.

Гості були різні — друзі, родичі, кілька знайомих Андрія з бізнесу. Не всі знали Аліну. Дехто знав. І не всі дивилися однаково.

— Це ж та сама? — шепіт долинав уривками. — Та, що тепер з Матвієм…

— А хіба не Аркадій?..

— Дивна історія…

Аліна удавала, що не чує. Вона допомагала накривати на стіл, сміялася з дітьми, приймала компліменти, які звучали порожньо. Матвій більшість часу був поруч зі Степанком або говорив з Андрієм. До Аліни він підходив рідко — коротко, чемно, відсторонено.

І саме тоді стався інцидент.

Біля дитячого столу крутилася жінка — далека родичка Рити, голосна, різка, з вином у руках й зухвалою впевненістю в собі. Вона дивилася на Аліну надто довго.

— То це ти тепер його дружина? — спитала вона вголос, не знижуючи тону.

Аліна завмерла.

— Так, — спокійно відповіла вона.

— Цікаво, — жінка хмикнула. — А раніше ж він з Ритою… Та й тепер, кажуть, не все так просто.

Кілька людей обернулися. Повітря напружилося.

— Я не думаю, що це доречно, — сказала Аліна тихо.

— Та годі, — жінка зробила крок ближче. — Тут усі свої. Просто цікаво, як швидко міняються ролі. Спершу один, потім інший…

Аліна відступила, але за спиною був стіл. Вона відчула, як її штовхнули плечем — різко, навмисно. Вино вихлюпнулося, келих упав і розбився. Аліна втратила рівновагу й ударилася стегном об край столу.

Було боляче. Фізично — і ще більше всередині.

— Ой, — кинула жінка з фальшивим сміхом. — Не втрималася.

Настала тиша.

Першим підійшов Матвій.

Він не кричав. Не підвищував голосу. Але в його погляді було щось таке, від чого люди інстинктивно відступають.

— Ви вибачитеся, — сказав він спокійно.

— Та я ж ненавмисно…

— Ви вибачитеся. І підете.

Жінка відкрила рот, але Андрій уже був поруч.

— Досить, — твердо сказав він. — Це свято моєї дитини.

Рита підійшла до Аліни.

— Ти в порядку?

Аліна кивнула, хоча нога пульсувала.

Матвій обережно поклав руку їй на лікоть — уперше за весь вечір. Дотик був короткий, але справжній.

— Поїхали додому, — сказав він.

У машині вони мовчали. Аліна дивилася у вікно, стискаючи пальці. Матвій вів повільно, зосереджено.

— Ти не винна, — сказав він раптом.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

Але вперше за довгий час вона відчула: він був на її боці. Навіть якщо не готовий це визнати.
Але швидко була розчарована у цьому. 
Будинок Рити зустрів Аліну теплом — не тим затишним, яке заспокоює, а густим, майже липким теплом чужої близькості. Тут усе дихало спогадами, яких у неї ніколи не було. Фото на стінах, дитячі малюнки на холодильнику, пледи на дивані — життя, складене з дрібниць, у якому Матвій колись мав своє місце.

Він зайшов першим, упевнено, ніби нічого не змінилося. Степанко одразу повис на ньому, Рита усміхнулася — щиро, трохи втомлено, але так, як усміхаються тільки тим, хто був важливим.

— Проходьте, — сказала вона Аліні. — Рада, що ви ще раз зайшли. Не хотілося закінчувати вечір на такій ноті.

Аліна кивнула. Усміхнулася. Вона весь час усміхалася останні місяці — чемно, стримано, без права на слабкість.

Вони розсілися у вітальні. Діти пішли в іншу кімнату, дорослі говорили про дрібниці. Аліна ловила погляд Матвія — як він нахиляється до Рити, коли та щось питає; як сміється коротко, майже м’яко; як його плечі тут не напружені, як з нею.

Ти тут інший, — подумала вона.

Її ревнощі не були різкими. Вони не вибухали. Вони тихо, методично точили зсередини.

Вона підвелася, щоб піти на кухню — нібито допомогти. Насправді — просто втекти на хвилину. Там пахло випічкою й чаєм. Рита щось різала, наспівуючи під ніс.

— Ти добре тримаєшся, — сказала вона раптом, не обертаючись.

— Перепрошую? — Аліна здригнулася.

— Після того, що сталося, — пояснила Рита. — Не кожна змогла б так спокійно.

Аліна ковтнула.

— Я просто… втомилася, — зізналася вона.