5. Зустріч однокласників

Вечір видався теплим, майже надто м’яким для початку осені. Аліна довго стояла перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення так, ніби бачила себе вперше. Вона була гарною — це знала, це говорили їй не раз. Але сьогодні краса не радувала. Сьогодні вона була бронею. Аліна зітхнула. Шкода, що чоловік у якого вона закохана не оцінить ні її краси, ні інших якостей. Колись Аліна хотіла зізнатися йому в коханні. Ще тоді десять років тому. Але він раптово зник й вона не встигла. Потім Клара сказала, що він поїхав до Італії. Й просив Аліну більше ніколи не шукати з ним зустрічей. Аліні було дуже боляче, але від цього вона не переставала його кохати. А з кожним разом любила ще більше. Іноді дівчині здавалося, що вона божевільна. Хіба можливо кохати чоловіка, якому ти байдужа? На жаль так. Аліна протерла обличчя руками. Й зітхнула. Мабуть, це вже якесь затемнення або мара. Хоча зовсім неважливо що. Факт у тому, що вона й досі його кохає. Й мабуть, це ніколи не мине...
 

— Ми не зобов’язані йти разом, — сказав Матвій, коли вона вийшла з кімнати. Голос рівний, спокійний, як завжди останнім часом.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але вони запросили з парами. І… мені простіше, якщо ти будеш поруч.

Він кивнув. Без запитань. Без уточнень. Взяв ключі.

У машині майже не розмовляли. Місто миготіло за вікнами, а між ними лежала тиша — не напружена, радше втомлена. Така, в якій кожен тримав свої думки при собі.

Ресторан, де відбувалася зустріч однокласників, був новим, модним, з приглушеним світлом і гучною музикою. Коли вони зайшли, Аліна одразу відчула знайомий укол — ніби повернулася в минуле, де завжди намагалася бути трохи кращою, трохи сильнішою, трохи байдужішою, ніж насправді.

— Аліно! — хтось вигукнув із дальнього столика. — Та це ж ти!

До неї підбігла Марта — колись найгучніша в класі, тепер така ж гучна, але з обручкою на пальці й блиском в очах.

— Це… — Марта глянула на Матвія. — Твій...?

— Друг, — швидко сказала Аліна. Надто швидко.

Матвій ледь помітно напружився, але нічого не сказав.

— Ну, проходьте! — Марта вже тягнула їх до столу. — У нас тут майже всі зібралися.

За великим столом сиділи знайомі й напівзабуті обличчя. Хтось змінився до невпізнаваності, хтось — ніби й не дорослішав. І майже кожен був не сам.

— Це мій чоловік, — сказала Оксана, усміхаючись так, ніби виграла головний приз у житті.

— А це моя наречена, — додав Сергій, обіймаючи дівчину поруч.

— А ми вже чекаємо на другу дитину, — з гордістю повідомила ще одна пара.

Слова сипалися, як конфеті. Досягнення, статуси, плани. Будинки, машини, бізнеси. Кохання — виставлене напоказ, упаковане в красиві фрази.

Аліна слухала й кивала. Усміхалася там, де треба. Відповідала коротко, коли питали про неї.

— А ти як? — зрештою спитали. — Все ще з Аркадієм?

Питання зависло в повітрі.

— Він за кордоном, — спокійно сказала вона. Надто спокійно.

Запала тиша. Хтось ніяково відвів погляд, хтось поспішив змінити тему.

— А ти, виходить, сама? — обережно уточнила Марта.

— Не зовсім, — сказала Аліна і тут же пожалкувала. — Тобто… все доволі складно.

Вона відчула, як Матвій поруч ледь помітно відсунувся. Наче давав їй простір. Або відмовлявся від нього сам.

— А друг твій чим займається? — поцікавився хтось.

— Я художник, — відповів Матвій замість неї. — Працюю.

— О, творчість! — засміялися за столом. — Це зараз модно. Але ж нестабільно, правда?

Матвій лише знизав плечима.

— Мені всього вистачає.

Аліна дивилася на нього й думала, що він зараз виглядає саме так, як завжди: відсторонено, зібрано, ніби ніщо з цього не має до нього стосунку. І їй раптом стало боляче не від слів однокласників, а від того, що між ними двома теж ніби нічого немає. Навіть тут, де всі так старанно демонстрували своє  сімейну ідилію.

— А ти щаслива? — несподівано спитала Оксана, нахилившись до Аліни. Пошепки, але досить голосно, щоб почули сусіди.

Аліна відкрила рот — і не знайшла відповіді.

Вона хотіла сказати «так». Або «буду». Або «це не ваше діло». Але з її вуст зірвалося лише:

— Я тримаюся.

Це прозвучало гірше, ніж зізнання.

Матвій різко встав.

— Перепрошую, — сказав він. — Нам треба вийти.

Він не чекав її реакції, просто пішов до виходу. Аліна підвелася слідом, відчуваючи на собі десятки поглядів — співчутливих, цікавих, оцінювальних.

На вулиці було тихо. Повітря здалося холоднішим.

— Пробач, — сказала вона першою. — Я не хотіла…

— Все нормально, — перебив Матвій. — Ти нічого не зробила.

— Вони всі… — вона ковтнула. — Вони всі такі щасливі. А я ніби стою осторонь. Навіть зараз. Навіть з тобою.

Він мовчав.

— Ти міг би… — Аліна зупинилася. — Хоч трохи. Хоч на вигляд.

Він подивився на неї уважно, довго.

— Я не вмію удавати, Аліно, — тихо сказав він. — Особливо там, де все і так неправда.
Його слова різонули, залишивши гострий біль.
Вона кивнула, бо сперечатися не було сил.

Вони повернулися всередину ненадовго — попрощатися. Потім знову сіли в машину. Дорогою назад мовчали.

Коли Аліна зайшла додому, перше, що вона зробила, — зняла усмішку. Вона втомилася від неї більше, ніж від вечора.

У всіх були кохані люди.

А в неї — фіктивний шлюб, холодний чоловік поруч і відчуття, що вона знову залишилася одна. Навіть у натовпі. Навіть не зовсім сама...

Ніч опустилася на місто різко, без попередження. Така, в якій вогні ліхтарів здаються надто яскравими, а тіні — надто довгими. Аліна сиділа за барною стійкою вже другу годину поспіль і дивилася в одну точку, ніби там могла знайти відповідь.

— Ще один, — сказала вона бармену, навіть не піднімаючи очей.

Той глянув на неї уважно, але без зайвих слів поставив перед нею келих з коктейлем. Аліна випила майже одразу, не смакуючи. Алкоголь обпікав горло, але всередині було порожньо — так порожньо, що навіть біль здавався чимось живим.