4. Реєстрація шлюбу...

Дорога до РАЦСу була надто тихою.

Аліна сиділа поруч із Матвієм на задньому сидінні машини й дивилася у вікно, ніби місто могло підказати їй, як правильно дихати в цю мить. Вулиці пливли повз — знайомі, буденні, але сьогодні вони здавалися декораціями до чужого життя. Її життя.

Матвій мовчав. Сидів рівно, дивився перед собою, руки складені на колінах. У ньому не було напруги — принаймні зовнішньої. Швидше, відстороненість. Та сама холодна ввічливість, яку він вмикав, коли не хотів, щоб до нього наближалися.

— Ми швидко, — сказав він водієві, коли машина зупинилася.

Аліна вийшла слідом. Вітер злегка підхопив її волосся, і вона машинально заправила пасмо за вухо. Їй хотілося, щоб Матвій подивився. Хоч краєм ока. Але він уже йшов уперед, тримаючи в руках теку з документами.

РАЦС зустрів їх стерильною тишею і запахом паперу. Світлі стіни, черга з кількох пар, які говорили пошепки або нервово сміялися. Аліна відчула, як у грудях з’являється дивне стискання — не страх, ні. Швидше відчуття, що вона переступає межу, з якої не зможе повернутися без втрат.

Вони підійшли до віконця.

— Заява на реєстрацію шлюбу, — рівно сказав Матвій.

Працівниця подивилася на них уважно, з тією професійною цікавістю, яку мають люди, що звикли читати чужі історії між рядками.

— Паспорти, будь ласка.

Аліна подала свій, відчуваючи, як тремтять пальці. Матвій зробив це спокійно, без жодного зайвого руху.

— Підпис тут, — сказала жінка, посуваючи бланки.

Аліна взяла ручку. На мить затримала погляд на порожньому рядку, де мало з’явитися її ім’я поруч із його прізвищем. Вона чекала — чого? Можливо, слова. Погляду. Знаку, що він тут не з примусу.

Але Матвій уже підписував.

Вона зробила те саме.

Ручка залишила тонкий слід, і з цим рухом щось у ній остаточно змінилося.

— Дата реєстрації… — продовжувала працівниця, гортаючи папери.

Аліна слухала, але слова ковзали повз. Вона дивилася на Матвія збоку. Його профіль був зібраний, майже різкий. Ніби він прийшов укладати контракт, а не погоджуватися на шлюб.

Коли все було завершено, вони вийшли на вулицю.

— Поїдемо пообідаємо, — сказав він, не дивлячись на неї. — Це… доречно.

— Добре, — тихо відповіла Аліна.

Ресторан був стриманим, дорогим, без зайвого пафосу. Тепле світло, приглушена музика. Їх посадили за столик біля вікна.

Матвій замовив швидко, впевнено. За неї — теж, навіть не спитавши. Вона помітила це, але нічого не сказала.

— Ти часто тут буваєш? — запитала Аліна, щоб розірвати тишу.

— Іноді, — коротко відповів він.

Пауза знову розтягнулася.

— Ти… — вона зупинилася. — Ти так завжди мовчиш, чи це тільки зі мною?

Матвій підняв на неї погляд. Вперше за весь день. Очі — темні, уважні, але байдужі.

— Цей альянс тимчасовий, Аліно, — сказав він рівно. — Нам краще не ускладнювати.

— Ускладнювати що?

— Те, що й без того непросто.

Він сказав це без жорсткості. Навіть майже м’яко. Але саме це боліло найбільше.

Принесли страви. Дзвін приборів, запах їжі. Аліна намагалася їсти, але кожен рух здавався механічним.

— Ми будемо жити разом? — запитала вона, не дивлячись на нього.

— Так, — відповів Матвій. — Це необхідно.

— Як… сусіди?

Він трохи затримався з відповіддю.

— Як дорослі люди, які поважають межі одне одного.

Аліна гірко всміхнулася.

— Ти так говориш, ніби я можу вимагати від тебе чогось зайвого.

— Я цього не казав.

— Але думаєш, — тихо сказала вона.

Матвій відставив виделку.

— Аліно, я не хочу, щоб ти чекала від мене того, чого я не зможу тобі дати. Між нами угода нічого більше.

Вона підняла на нього очі.

— А якщо я вже чекаю?

Він не відповів. Просто подивився на неї довго, мовчки. І в цьому погляді було щось схоже на втому. І на заборону.

— Домовмось про одне, — нарешті сказав він. — Ми будемо чесними у вчинках. І стриманими у почуттях.

— Стриманими… — повторила вона. — Тобто ніяких почуттів.

— Саме так.

Він сказав це спокійно. Ніби це було найпростіше рішення у світі.

Аліна відвела погляд до вікна. За склом ішли люди, сміялися, поспішали у своїх справах. Звичайне життя, у якому шлюб починається з радості, а не з домовленостей.

— Добре, — сказала вона після паузи. — Я зрозуміла.

Він кивнув, ніби прийняв угоду.

Вони доїли мовчки. Коли Матвій розрахувався і підвівся, Аліна теж встала, відчуваючи дивну порожнечу всередині.

Вони щойно подали заяву на шлюб.
Але прірва між ними стала ще більшою.

І саме це тепер здавалося найболючішим.

---

Аліна повернула ключ у замку повільно, ніби відтягувала мить, коли двері відчиняться. Усередині було занадто світло — різко, неприродно, як у кімнаті для допитів. Вона відразу зрозуміла: вона тут не одна.

Голос тітки Ніни лунав з вітальні — гучний, упевнений, з тією знайомою інтонацією людини, яка ніколи не сумнівається у своєму праві говорити й вирішувати.

— …я ж казала, що вона погодиться. Куди їй діватися?

Сміх. Молодший, різкіший. Альбіна.

Аліна зняла пальто, повісила його акуратно, надто акуратно — як завжди, коли була напружена. Зробила вдих і зайшла до вітальні.

Ніна сиділа у кріслі, закинувши ногу на ногу. Дороге пальто було недбало перекинуте через спинку дивана, на пальцях — важкі персні. Альбіна вмостилася поруч, з телефоном у руці, з виразом ледачої цікавості на обличчі.

— О, наречена прийшла, — протягнула кузина. — Ну як? Подали заяву?

Аліна мовчки кивнула.

— Бачиш, — задоволено сказала Ніна, навіть не дивлячись на неї. — Все йде за планом.

— Я не для цього сюди прийшла, — спокійно сказала Аліна. Голос її був рівний, але всередині все тремтіло. — Я хотіла забрати свої речі.

Ніна нарешті підвела очі.

— Які ще «свої»? — холодно всміхнулася вона. — Це дім твоїх батьків. Точніше — їхній бізнес. А отже, тепер він під моїм контролем. Тут я вирішую, що кому належить.
Альбіна скептично хмикнула.
— Та й узагалі, ти тут ненадовго, — додала вона. — Скоро все одно переїдеш до чоловіка.