3. Ти тут ніхто....

Будинок повільно стишувався.
Аліна поїхала додому, дзенькіт приборів згас, кроки прислуги розчинилися десь у глибинах коридорів. Матвій залишився у вітальні — не тому, що хотів, атому, що знав: вона не відпустить його просто так.

Клара сиділа в кріслі біля каміна. Світло від вогню ковзало по її обличчю, підкреслюючи різкість вилиць, холод у погляді. Вона виглядала задоволеною. Саме так, як виглядає мисливець,  коли полювання майже завершене.

— Сідай, — сказала вона. Не запрошення. Наказ.

Матвій не сів. Залишився стояти, схрестивши руки за спиною, ніби на допиті.

— Ти завжди був упертим, — хмикнула Клара. — Навіть коли був малим. Пам’ятаєш, як ховався у майстерні, щоб не вечеряти з нами?

Він мовчав.

— Звісно, пам’ятаєш. Ти ж усе пам’ятаєш. Особливо приниження, — вона підвелася повільно, з тією хижою грацією, яка завжди змушувала його напружуватися. — Ти думаєш, я забула, як ти з’явився в цьому домі?

Вона зупинилася навпроти нього. Занадто близько.

— Байстрюк. Помилка. Сором, який довелося прикривати роками. Син шльондри.

Матвій стиснув щелепи.

— Але я тебе не вигнала, — продовжила Клара, смакуючи кожне слово. — Я могла. О, повір, могла. Один дзвінок. Одне слово. І ти опинився б на вулиці. Без імені. Без освіти. Без цього твого… — вона зневажливо махнула рукою, — таланту.

— Я нічого у вас не просив, — тихо сказав він.

Вона засміялася. Голосно. Жорстко.

— Ти все у нас узяв. Дах. Їжу. Можливість вчитися. Навіть Італію — не забувай, хто оплатив перший контракт, хто «випадково» познайомив тебе з потрібними людьми.

Він підняв очі.

— Це була умова батька.

— Не сміши мене, — її погляд став гострим, як лезо. — Твій батько не мав сміливості піти проти мене. Ніколи. А ти — тим паче.

Клара обійшла його колом, ніби розглядала товар.

— І тепер ти мені винен. До кінця свого нікчемного життя.

Він відчув, як усередині щось стискається. Старе, знайоме відчуття — те саме, що поверталося щоночі, скільки б років не минуло.

— За що? — запитав він, знаючи відповідь.

— За те, що ти досі тут. За те, що маєш ім’я. За те, що люди називають тебе художником, а не тим, ким ти є насправді.

Вона зупинилася.

— І за те, що я не викинула тебе з цього дому, як пса.

Слова впали важко. Матвій відчув, як у грудях запекло. Але він не відступив.

— Якщо ви хочете, щоб я пішов — скажіть прямо.

Клара усміхнулася. Повільно. Переможно.

— Ні. Ти підеш тоді, коли я дозволю. А поки — ти зробиш те, що потрібно родині.

— Ви говорите про Аліну, — сказав він.

— Нарешті, — задоволено мовила вона. — Ти розумний, коли хочеш.

Вона повернулася до крісла, сіла, схрестивши ноги.

— Мій син у комі. Бізнес — під загрозою. Союз із родиною Аліни — єдине, що тримає нас на плаву. І тут з’являєшся ти. Зі схожим  обличчям. З кровним зв'язком.

— Це обман.

— Це рятунок, — різко відповіла вона. — І ти його частина.

Матвій зробив крок уперед.

— Я не буду одружуватися з нею. Це неправильно.

Клара нахилилася вперед.

— Ти вже робив багато неправильного. Це — найкорисніше з усього.

— Вона не річ.

— Для тебе — ні. Для мене — гарантія.

Вона примружилася.

— Або ти погоджуєшся… або Аліна дізнається, чому саме ти зник десять років тому. Не красиву версію для преси. Справжню.

Матвій завмер.

— Про те, як ти стояв у мене під дверима. Як благав. Як я сказала, що ти ніхто. Як ти поїхав, бо не мав куди більше йти.

Вона зробила паузу.

— Думаєш, їй сподобається дізнатися, що її «рятівник» — зламаний хлопчик, якого викинули з дому?

— Ви не маєте права, — прошепотів він.

— Я маю все, — відповіла Клара спокійно. — І ти це знаєш.

Він відвернувся. Дивився у темне вікно, де відбивався його силует — високий, чужий, ніби намальований кимось іншим.

— Ви мене ненавидите, — сказав він.

— Ні, — несподівано відповіла вона. — Я тебе зневажаю. Це різні речі.

Тиша зависла між ними.

Матвій повільно вдихнув.

— Якщо я погоджуся… — його голос був глухий. — Ви залишите Аліну в спокої?

Клара всміхнулася. Цього разу — по-справжньому.

— Я ніколи не обіцяю зайвого. Але поки ти корисний — вона буде в безпеці. Можеш не хвилюватися.

Він кивнув. Один раз. Різко.

— Добре.

Клара підвелася, підійшла до нього й тихо сказала:

— От бачиш. Ти завжди був слухняним. Саме за це я тебе й терпіла. Дикий, безрідний хлопець.

Вона пройшла повз, залишивши за собою запах дорогих парфумів і холод.

Матвій залишився сам.

І вперше за довгий час дозволив собі подумати:
іноді найстрашніша в’язниця — це дім, у якому тебе ніколи не любили.
 

****
Ранок був сірим і непривітним, ніби місто навмисно не хотіло прокидатися разом із ним.

Матвій ішов уздовж набережної, тримаючи руки в кишенях пальта. Ніч майже не дала сну — слова Клари стояли в голові, як цвяхи, вбиті надто глибоко, щоб їх можна було витягти без болю. Він зупинився біля кав’ярні, куди зазвичай не заходив, але сьогодні не мав сил іти далі. Потрібно було людське тепло. Хтось, хто не дивитиметься на нього як на борг.

Усередині пахло свіжою випічкою й кавою. Матвій зробив замовлення і вже збирався сісти біля вікна, коли почув знайомий сміх.

— Матвію?

Він обернувся.

Рита стояла біля столика, тримаючи в руках чашку, а поруч із нею — Андрій. Спокійний, зібраний, той самий, що завжди здавався Матвію людиною з ґрунтом під ногами. Чоловік, який умів бути опорою.

— Яка несподіванка, — усміхнулася Рита. — Сідай до нас.

Матвій вагався лише мить. Потім кивнув.

— Якщо ви не поспішаєте.

— Ми якраз вільні, — відповів Андрій. — Рита вмовила мене на ранкову каву, перш ніж їхати на завод.