2. Незвична прпозиція

Десять років потому...

    Вечір був тихий, майже надто спокійний. Аліна сиділа біля вікна з чашкою давно вистиглого чаю і дивилася, як на склі повільно сповзають краплі дощу. Доросле життя навчило її тримати спину рівно, голос — впевненим, а думки — під контролем. Та спогади не питали дозволу.

Матвій повертався до неї саме в такі миті. Не різко — ні. Він з’являвся обережно, як світло в коридорі пам’яті: його мовчазний погляд, стримані рухи, вічне відчуття дистанції, якої вона так і не змогла подолати. Навіть тепер, коли вона була жінкою, а не тією шістнадцятирічною дівчинкою, його присутність у її думках залишалася болісно живою.

Він ніколи не дивився на неї так, як дивляться закохані. Принаймні їй так здавалося. І, можливо, саме це боліло найбільше.

Телефон завібрував. Повідомлення від Каті — подруги, з якою Аліна бачилася нечасто, але завжди щиро.

«Зустрінемось? Я в місті».

Вони сіли в невеликій кав’ярні, де пахло корицею й мокрими пальтами. Катя говорила багато — про роботу, знайомих, дрібні новини. Аліна слухала уважно, але думками була десь осторонь.

— Ти якась задумана, — усміхнулася подруга. — Все гаразд?

Аліна знизала плечима.
— Просто втома.

Настала коротка пауза. Саме в такі паузи правда зазвичай і вислизає.

— До речі, — сказала Катя, помішуючи каву, — я днями бачила Матвія.

Аліна ледь помітно здригнулася.
— Справді?

— Так. У галереї. Він був… як завжди. Трохи відсторонений. Але знаєш, з ким?

Серце в грудях Аліни стиснулося, ще до того, як вона почула відповідь.

— З Ритою.

Ім’я впало між ними важко, майже фізично.

— Вони й досі спілкуються? — спитала Аліна, намагаючись, щоб голос звучав байдуже.

Катя підвела на неї погляд, уважний, трохи здивований.
— Ти не знала? Вони ж… ну, це ж очевидно. Вона для нього особлива. Завжди була.

Аліна відчула, як у горлі з’являється сухість.

— Особлива… — повторила вона тихо.

— Він її кохав, — продовжила Катя, не помітивши, як кожне слово ранить. — І, чесно кажучи, думаю, що кохає досі. Це видно. Знаєш, як чоловік дивиться на жінку, навіть коли мовчить.

Аліна кивнула. Вона знала. Вона надто добре знала, як виглядає цей погляд — просто ніколи не була його адресатом.

Перед очима раптом спливла картина: майстерня, запах фарб, напівтемрява і полотно з жінкою на ліжку. Руде волосся, спокійна поза, простирадло, що приховує тіло. Тоді вона ще не знала, хто ця жінка. Але серце вже тоді здогадувалося.

— Вона була його музою, — додала Катерина. — Кажуть, саме через неї він колись поїхав. І через неї повернувся іншим.

Аліна мовчала. Усередині щось повільно ламалося, але без звуку. Вона згадувала всі ті роки, рідкі зустрічі, стримані слова, холодну ввічливість. Його відстороненість раптом набула сенсу. Він не був холодним — він був зайнятим. Своїм коханням. Нею — Ритою.

— Дивно, правда? — подруга усміхнулася. — Дехто кохає все життя одну людину.

Аліна відчула, як очі зрадницьки зволожуються, і поспішно зробила ковток кави.

— Так, — сказала вона. — Дуже дивно.

Коли вони попрощалися, Аліна йшла вулицею повільно, не відчуваючи холоду. В голові лунав лише один висновок — простий і нестерпний.

У його серці завжди була інша.
Є.І, можливо, завжди буде. Треба з цим змиритися.

Біля дому вона зупинилася, притулилася чолом до холодної стіни й заплющила очі. Вперше за довгий час дозволила собі те, що забороняла роками.
Заплакати...

Місяць потому.

Аліна це відчувала не за календарем — за відображенням у дзеркалі, за тим, як дивилися на неї люди, як замовкали в кімнаті, коли вона входила. Юна дівчина з довірливими очима зникла. На її місці стояла жінка — стримана, вродлива, з тією особливою тишею в погляді, яку дають самотність і відповідальність.

Вона була заручена з Аркадієм.
Так мало бути. Так вирішили ще задовго до того, як вона навчилася ставити запитання.

Весілля готували швидко й показово. Преса, партнери, родини — всі чекали на союз, який мав остаточно з’єднати дві імперії. Аліна виконувала свою роль бездоганно. Усміхалася. Погоджувалася. Мовчала.

А потім стався удар.

ДТП.
Темрява.
Кома.

Аркадій лежав у лікарні вже третій тиждень. Час завис, як недописане речення. Весілля відклали, але не скасували. Клара наполягала: порядок має бути збережений.

Саме тому Аліна прийшла цього вечора до її дому.

Вітальня Клари була незмінною — холодною, бездоганною, позбавленою затишку. Все тут нагадувало не про життя, а про статус. Клара сиділа на своєму місці, у темному вбранні, з ідеальною поставою. Її обличчя не виражало нічого, крім контролю.

— Ти виглядаєш добре, — сказала вона, оглянувши Аліну так, ніби оцінювала інвестицію. — Навіть у такій… ситуації.

Аліна кивнула. Вона вже навчилася не чекати співчуття.

— Сідай. Вечеря зараз буде.

Вона тільки встигла зробити кілька кроків, коли почула його голос.

— Добрий вечір.

Він стояв біля вікна.

Матвій.

На мить світ хитнувся.

Він змінився. Сильно. Вищий, худорлявіший, з гарними рисами обличчя. У погляді — холодна зосередженість, відстороненість людини, яка навчилася не чекати нічого від інших. Темний костюм сидів ідеально, але не виглядав як броня — швидше як форма.

Аліна завмерла.
Усі ті роки, всі спогади, які вона ховала так глибоко, що інколи сама в них не вірила, піднялися миттєво.

— Матвію… — тихо сказала вона.

Він кивнув. Без усмішки. Без тепла.

— Аліно.

І цього було достатньо, щоб у грудях щось боляче стиснулося.

Він не дивився на неї довго. Лише короткий погляд — ввічливий, стриманий, чужий. Наче між ними ніколи нічого не було. Наче вона не пам’ятала, як у шістнадцять ловила кожну його появу, кожен погляд, кожну тінь уваги.

— Не очікувала тебе тут, — сказала вона, намагаючись втримати голос рівним.

— Я ненадовго, — відповів він. — Клара наполягла.