1. Ті, кого не обрали.

Аліні було шістнадцять, коли вона вперше відчула, що самотність може мати обличчя.

До того вона вважала її просто тишею — великі кімнати, правильні розмови, стримані жести. Самотність жила поруч із нею з дитинства, але була безіменною. Вона не боліла. Вона просто була.

Батьків вона майже не пам’ятала. Лише окремі фрагменти — запах парфумів матері, чоловічий голос, який колись читав їй казку. Потім — аварія, про яку ніколи не говорили вголос. Смерть, яку замінили словом «обставини». І тітка — сестра батька, жінка з холодною поставою й ідеальною поставою плечей, яка взяла на себе відповідальність виховати її як спадкоємицю, а не як дитину.

У домі Аліни не було криків. Не було й обіймів.
Усе було правильно. Занадто ідеально.

Її вчили дивитися прямо.
Говорити мало.
Не довіряти емоціям.

Її життя з дитинства було розписане наперед — навчання, поїздки, благодійні вечері, знайомства з «потрібними людьми». І, звісно, заручини. Ім’я нареченого вона знала так само давно, як і власне. Аркадій. Син партнера. Частина майбутнього, яке ніколи не запитувало її думки.

Аліна не протестувала. Вона не знала, як це — хотіти чогось іншого.

У той день у домі було людно. Приїхали гості — партнери, родичі, знайомі, яких вона плутала між собою. Усі вони посміхалися, говорили про справи, про плани, про цифри. Аліна сиділа трохи осторонь, з книжкою, яку давно не читала, і слухала не слова, а паузи між ними.

Саме тоді вона його побачила.

Він стояв біля вікна, ніби не зовсім належав цьому простору. Не в центрі кімнати, але й не за дверима. Наче між.

Високий. Темноволосий. У простому костюмі, який сидів на ньому краще, ніж на багатьох тут. Його обличчя не було різким чи показним. У ньому була стриманість. І втома, не властива юнакові.

Аліна знала, хто він.

Про нього не говорили. Але всі знали.

Позашлюбний син.
Сором.
Помилка, яку не вдалося приховати.

Він жив у домі батька, але ніколи не був частиною родини. Його ім’я вимовляли обережно або не вимовляли зовсім. Він був присутній — як нагадування про слабкість, яку намагалися забути.

Матвій.

Вона дивилася на нього, не відводячи погляду, і відчувала дивне стискання в грудях. Не цікавість. Не захоплення. Щось інше.

Він дивився у вікно так, ніби там було щось важливіше за все, що відбувалося в кімнаті. Його руки були спокійні, але плечі — напружені. Ніби він завжди чекав удару, навіть тоді, коли навколо панував спокій.

Аліна раптом подумала:
він такий самотній, як і я.

Ця думка злякала її. Вона не звикла порівнювати себе з іншими. Тим більше — з кимось, кого вважали нижчим за статусом. Але відчуття було надто точним, щоб його ігнорувати.

Він обернувся — випадково, без наміру — і їхні погляди зустрілися.

Аліна не встигла відвести очі.

Він подивився на неї уважно, але без здивування. Без оцінки. Ніби бачив не спадкоємицю, не майбутню дружину партнера, а просто дівчину.

І не відвернувся одразу.

Цей погляд тривав лише мить. Але для Аліни він був чимось більшим, ніж проста випадковість. Вона відчула, як щось у ній здригнулося — не радісно, не боляче, а глибоко.

Він ледь нахилив голову — жест стриманий, майже формальний.
Вона відповіла так само.

І все.

Ніхто нічого не помітив.
Ніхто нічого не зрозумів.

Аліна опустила очі, але серце билося інакше, ніж зазвичай. Вона не могла пояснити собі, чому цей чоловік — майже чужий — раптом став для неї важливішим за всіх інших у кімнаті.

Вона бачила, як до нього підійшов його батько. Щось сказав — тихо, різко. Матвій кивнув. Ні слова у відповідь. Ні протесту. Ні образи.

Так виглядає людина, яка знає своє місце, — подумала Аліна.
І раптом зненавиділа це місце для нього.

Пізніше, коли гості розійшлися, вона запитала тітку:

— Хто той чоловік, що стояв біля вікна?

Тітка не одразу відповіла. Вона завжди робила паузу, перш ніж сказати щось важливе — або небажане.

— Це не має значення, — сказала вона рівно. — Не звертай уваги.

Аліна кивнула. Вона навчилася не ставити зайвих запитань.

Але тієї ночі вона довго не могла заснути.

Вона думала про нього. Про його мовчання. Про погляд, у якому не було зверхності. Про те, як він стояв — ніби не мав права займати простір.

Вона не називала це коханням. Вона не знала ще таких слів. Але щось у ній уже змінилося.

Вони бачилися ще кілька разів за наступні роки.

Завжди рідко.
Завжди випадково.
Завжди — здалеку.

На заходах. У коридорах. У дворах великих будинків, де завжди було забагато людей і замало правди.

Матвій ніколи не підходив до неї.
Ніколи не намагався заговорити.
І це чомусь робило його ще ближчим. 

Аліна бачила, як на нього дивляться інші — зневажливо або байдуже. Як його не запрошують у розмови. Як він мовчки відходить убік.

І з кожною такою зустріччю вона відчувала:
якщо хтось і бачить його по-справжньому — то це я.

Вона кохала його тихо. Без надії. Без мрій. Просто носила це почуття в собі, як щось крихке й важливе.

Вона ніколи не дозволяла собі думати, що він може подивитися на неї інакше. Він був занадто дорослий. Занадто закритий. Занадто… недосяжний.
І все ж, у найсамотніші вечори, вона ловила себе на думці: Якби він знав, як це — бути зайвою…
Вона не знала, що він думав те саме.
Але вміло це приховував.

---
Їхня наступна зустріч була через пів року. 
Тієї осені в домі Аліни готували благодійний вечір. Такий самий, як десятки попередніх: музика, світло, правильні сукні, усмішки без щирості. Для тітки це була ще одна подія зі списку обов’язків, для гостей — привід показати себе, для Аліни — чергове випробування терпіння.

Вона стояла біля сходів, слухаючи, як дорослі говорять про гроші й домовленості, і відчувала знайоме відчуття відчуженості. Її сукня була надто тісною в плечах, взуття — нове й незручне, а повітря — важким. Їй раптом стало бракувати простору.