Зв'язок

Їхні розмови стали ритуалом. Щовечора, коли світ затихав, екран телефона оживав. Вони не говорили про кохання — лише про дощ за вікном, смак вечірньої кави, відчуття втраченого часу. Але під цими звичайними словами пульсувало щось інше — немов нитка, натягнута між двома серцями. 

Данило жив від сповіщення до сповіщення. Його реальність звужувалася до світлового прямокутника в долоні. Він ловив себе на тому, що впізнає її думки ще до того, як вона їх формулювала. І сни... їхні сни зливались в одне. Та сама набережна, той самий дим, той самий дотик, що розтанув у повітрі. 

— Сьогодні снився туман. І хтось кликав мене по імені, — писав він.

— Мені теж, —відповіла вона через хвилину. — І голос був знайомий.

Одного вечора вона надіслала фото. Старий срібний підвіс із потертим блакитним камінцем. 

— Знайшла на дні шухляди. Відчула, що він твій.

У Данила перехватило подих. Він упізнав цей камінь — його форма, колір, навіть подряпина на оправі. Він бачив його у снах, а ще — на старій фотографії, яку мама колись спалила разом із речами зниклої сестри.

Його пальці затремтіли.

– Де ти його знайшла?

— Не пам’ятаю. Наче він завжди був у мене.

Він пішов у вітальню, де мама дивилася телевізор.

— Мамо, — почав він обережно, — а в Олі була якась прикраса? Срібна, із блактитним каменем?

Вона завмерла.Очі стали пустими.

— Не знаю. Забудь.

— Але я пам’ятаю! —не витримав він.

— Тобі здається! —голос мами став різким, на межі істерики. — Ти живеш у якихось фантазіях!

Тієї ночі він писав Софії:

— Ти впевнена, що ніколи не бачила мене раніше?

Пауза. Потім:

— Іноді мені здається, що я тебе знаю все життя. Наче ми росли поруч.

Він закрив очі. Ниточка, що зв’язувала їх, раптом натяглася, немов хтось невидимий взяв її в руки. Це був не просто зв’язок. Це була пам’ять. Пам’ять, яку хтось намагався вбити. І тепер вона оживала — небезпечно, болісно, неминуче. Данило не міг відвести очей від фотографії підвіса. Спогад бився всередині, як птах у клітці: ясний, але ув'язнений. Він пішов у свою кімнату й почав шарити по шафах, вивалюючи старі коробки. Мамині кроки за дверима змусили його поспішати, але він уже не міг зупинитися. І знайшов. На дні валізи, під шаром дитячих малюнків, лежала потерта світлина. Групова, літня. Батьки, яких він ледь пам'ятав, маленький він сам... і дівчинка. З тими самими очима. З тим самим срібним підвісом на шиї. Його серце завмерло. Він упізнав обличчя. Це була вона. Софія. У цю мить двері рипнули.

— Що ти робиш?— мама стояла на порозі, бліда, як полотно. Її погляд метнувся від нього до фотографії в його руках. — Де ти це знайшов? Віддай!

Вона кинулася вперед,вихопила світлину.

— Хто ця дівчина?— видохнув він, не відводячи погляду. — Це ж Оля. Моя сестра. Це вона, так?

— Ні!— скрикнула вона, але в її очах він прочитав правду — панічну, нестямну. — Це не вона! Забудь! Забудь усе!

Але забути було вже неможливо. Нитка зв'язку перетворилася на міцний канат. 

«У мене теж був такий підвіс, — прийшла відповідь. — Але його забрали, коли я потрапила до дитбудинку. Сказали, що знайшли мене з ним.»

Повітря стало густим, як смола. Дитячий будинок. Зникла сестра. Підвіс, що був єдиним ключем.

«Софіє... — він набирав слова, відчуваючи, як земля входить з-під ніг. — А твоє справжнє ім'я... воно випадково не Оля?»

Пауза затягнулася. На екрані з'явилися три крапки, що набиралися, звісно, вічність. А потім— вібрація. Не повідомлення. Дзвінок. Екран засяяв її ім'ям.

Він підніс телефон до вуха, не в змозі вимовити слова.

«Так?»— прошепотів він.

У відповідь почулося лише важке дихання, а потім ледве чутний, зламаний голос:

«Я... я думаю, так.»

І в цю мичугу зрозуміло стало все. Мамин страх. Ідентичні сни. Підвіс. Вони не просто були пов'язані. Вони були розділеною цілісністю. І хтось намагався стерти це з історії.